На 28 лютого в Запоріжжі відбулась очікувана подія – концерт гурту «Жадан і Собаки», що став заключним у межах ювілейного всеукраїнського туру музикантів. Проте не лише запальним концертом відзначився візит Сергія Жадана до нашого міста. За кілька годин до музичного виступу письменник презентував запорізьким читачам і журналістам свій останній роман «Інтернат». Зустріч пройшла в гостинних стінах місцевої «Книгарні Є».
Роман уже увійшов до короткого списку «Книги року ВВС 2017» . Дехто з критиків навіть назвав «Інтернат» головною книгою про війну. Сам автор з таким сприйняттям його книжки не погоджується:
«Страшенно дурнувате означення “головна книга про війну”. Воно спрощує і вульгаризує тему розмови. Ніби є якісь перегони, чемпіонат України з написання кращої книги про війну… Я не керувався такими термінами. І це не чесно, пишучи про цю війну, говорити, що я зараз напишу книгу та застелю собі місце…»
Попри те, що в книзі немає жодної топоніміки, зрозуміло, що мова йде про Дебальцеве в січні 2015-го року. За словами письменника, в романі він описував багато речей, які бачив на власні очі або чув від тих, хто бачив їх. Як приклад навів сцену, коли в книзі з’явився автомобіль, до даху якого прив’язана домовина:
«Трапилося бачити це в Трьохізбенці. Під обстріли з боку української мирної території виїжджає автомобіль, і до нього прив’язана домовина. Починаєш відразу собі вигадувати історію. Що за цим стоїть? Очевидно, що хтось або помер, або загинув (краще, звичайно, щоб помер своєю смертю), і його треба ховати. І родичі їдуть по домовину, бо ніхто не наважиться їхати під обстріли. Єдиний для них можливий варіант – прив’язати цю домовину до «Жигуля».
За цим постає зовсім інший вимір війни. Той, який не часто потрапляє до поля зору журналістів, бо це така не зовсім приваблива картинка. Вона не парадна. У цьому немає жодного патріотизму, чіткого поділу на хороше чи погане. Бо ти не знаєш, хто помер. Можливо, помер прихильник сепаратизму, «руского мира». Але і його треба поховати. У цей час українські військові в цьому селі воюють, тримають лінію фронту, а мирне населення ховає своїх небіжчиків… Так ця книга і писалася».
Сергій Жадан пояснює, що війна – найгірше, що може бути. Проте на її тлі відбувається ціла купа приватних історій, сюжетів, що не менш трагічні. Вони стосуються живих або й уже неживих людей. І це громадяни України, про яких часто забувають. А вони живуть і фактично становлять основу цієї війни. Бо війна не ведеться у вакуумі – вона ведеться в реальному житті.
Письменник наголошує, що з цієї війни ми не знайдемо безболісного виходу. Навіть якщо завтра закінчиться активна фаза, і Україна поверне собі контроль над кордоном, ця війна матиме продовження в якійсь іншій формі. Нині вона стосується не лише політики, а й долі сотень тисяч громадян України – по обидва боки від фронту. Потрібно навчитися з цим жити, розраховувати свої сили, знаходити дихання і бути готовим до того, що ремонтувати нашу країну нам доведеться дуже довго. Але, крім нас, цього не зробить ніхто.
В «Інтернаті» немає чіткого розмежування на хороше і погане, але, як говорить сам Жадан, якщо читати цю книгу неупереджено, то можна зрозуміти, що автор так чи інакше на боці України, незалежної і цілісної.
Чи варто говорити, писати, знімати фільми про війну? На це питання Сергій відповідає:
«Говорити про війну, що триває, – це величезний ризик. Є спокуса говорити не про те, що ти бачиш, а про себе – про своє ставлення, оцінку, відчуття. Усі ми цим живемо, переживаємо, воно нам болить… страшенно болить. І дуже важко в цьому випадку абстрагуватися й говорити відсторонено, займати ту чи іншу мистецьку позицію.
Але я думаю, що про війну треба говорити. Я розумію, що тут, в тилу, від неї вже всі втомилися. Особливо втомилися ті, хто ніколи там не був, ті, хто не розуміє, що це за війна, для кого війна – це така собі фонова загроза. От ти вмикаєш телевізор, а там тобі знову показують поранені тіла, кажуть, що хтось загинув. Ти цього всього не хочеш. Ти просто хочеш чесно робити свій бізнес. Хочеш і далі товаришувати з Росією («не всі ж росіяни воюють на Донбасі, це ж політики посварили нас»).
Це багато кому заважає, багато кого втомлює. Але річ у тім, що це ж і є одна із складових війни – всіх втомити, посварити один одного».
Про Революцію гідності та війну на Донбасі вже написали і ще напишуть низку книжок. І автор «Інтернату» переконаний: це не погоня і не мода. Більшість письменників, які пишуть про війну, пишуть саме тому, що не можуть цього не робити. А читач вже сам обирає, які з книжок читати, як їх переживати та чому в них вірити. І не може бути Великої Книги про війну. Як не буде й найкращої. Кожен обиратиме те, що для нього/неї близько – що для нього/неї є найбільш правдивим і прийнятним.
Надія Цибуля