У рамках лекційного міні-туру в Запоріжжі побувала президентка Української асоціації дослідників жіночої історії Оксана Кісь. Зустріч із відомою науковицею та громадською діячкою відбулась 21 лютого на базі історичного факультету ЗНУ. На заході були присутні студенти, викладачі, журналісти, громадські активісти.
Приводом для візиту в Запоріжжя стала презентація нової книжки історикині «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти». Окрім нашого міста, з лекціями на однойменну тему Оксана Кісь побувала в Харкові та Дніпрі.
Дослідниця не вперше звертає увагу на драматичні сторінки української жіночої історії. Минулого року вона вже приїздила до Запоріжжя з презентацією своєї праці «Українські жінки в горнилі модернізації». Ця книжка, до речі, була відзначена на львівському Форумі Видавців 2017 у номінації «Історія».
У новій розвідці авторка вивчає трагічний для українського жіноцтва період 1940-1950-х років: у цей час десятки тисяч українок були засуджені за політичними звинуваченнями до довготривалих ув’язнень у в’язницях і таборах ГУЛАГу. Основою для книжки стали особисті спогади колишніх невільниць, а також інформація з офіційних документів, статистичних і демографічних даних.
Багато уваги в книжці відводиться опису жіночого повсякдення в неволі, а також тим прийомам, до яких вдавалися ув’язнені, щоб врятуватися на межі фізичного та психічного виснаження.
– Жінки, які потрапляли до ГУЛАГів, жили в наметах, гігієнічні процедури мали лише раз на один чи два тижні, що призводило до невиліковних хвороб, – розповідає Оксана Кісь. – Поширеним явищем було фізичне та сексуальне насилля, що іноді призводило до вагітності жінки. Дітей, які народжувались у концтаборах відправляли в так званий «Деткомбінат», де вони знаходились приблизно до 2 років, після чого відправлялись в дитячій будинок.
– Листування з близькими та родичами було дозволено двічі на рік, за умови гарної поведінки; не дозволялося писати про умови проживання та діяльність у таборі – лише про свій стан и емоції. Листи, які вважалися неправильними, спалювались, а інколи редагувались так, щоб не було зрозуміло, що жінці погано.
– Жінки бунтували. Робили це незвично для розуміння: вони малювали, писали вірші, співали, прикрашали бараки, щоб хоча б щось нагадувало домівку. Ув’язнені вираховували дні свят й намагались відтворити бодай якусь символіку свята. Робота, на яку відправляли жінок, найчастіше була на повітрі, а вимоги, що ставили перед ними, були нездійсненними. Коли жінки не могли впоратись з завданням, їм давали менше їжі, через що вони слабішали та працювали ще менше – це був коловорот, що вів до гибелі.
Всі ці вражаючі факти, про які досі мало знають та недостатньо говорять навіть у колі науковців, і спонукали Оксану Кісь до написання книжки. Друга частина її назви символічна: «Вижити значить перемогти».
Справді: «Українки в ГУЛАГу» – це не сама лише трагічна історія страждань і втрат, це – історія подолання режиму самим фактом виживання та збереження людського в собі. Ті жінки, які знайшли свої «стратегії виживання» та зберегли свою гендерну ідентичність, свої мову та віру, стали переможницями в жорстокому протистоянні з радянською репресивною системою.
Ксенія Лисенко та Маргарита Лебедь
