Ті, що дивляться на світ крізь серце

Нерідко можна зустріти людину з тростиною чи собакою-поводирем. Але, на жаль, ми не можемо дати цій людині нічого, окрім жалю та співчуття, адже не маємо повного розуміння її життєвої ситуації.

Лише спробуйте зупинитись хоча б на одну хвилину й заплющити очі. Що ви бачите перед собою? Дійсно, нічого. Тепер уявіть, що розплющивши очі, ви бачите ту ж саму темряву. Що ви відчуваєте у цей момент? Страх, паніку, чи може несамовитий сум та відчай? Це дійсно важко, але якщо ви справді готові до експериментів, спробуйте на якийсь час уявити життя людини, яка насправді не спроможна бачити. Заплющивши очі, спробуйте зробити бодай щось, адже життя не стоїть на місці, і ви маєте продовжувати його. Через певний проміжок часу ви, очевидно розплющите очі і вдихнете з полегшенням. Та є одне величезне АЛЕ: хтось ніколи не зможе відчути полегшення, розплющивши свої очі. А отже, ніколи не матиме змогу уявити, як виглядає світ, який вона відчуває щодня. А чи потрібно це їй насправді? Чи, може, важливо не стільки споглядати на світ, як відчувати його?

Після подібного експерименту у моїй душі вирували різні емоції. Але я, мабуть, надто слабка духом людина, адже мене вистачило лише на декілька хвилин, після чого я розплющила очі. Спочатку мені зовсім не хотілося говорити, адже була надто збентежена. Але можу сказати, що ці питання надто стрімко застрягли у моїй голові, не даючи мені спокою. Саме тому, мені спало на думку самостійно поспілкуватися з людьми, які мають вади зору.

Українське товариство сліпих

 То не біда, що я незрячий,

   Що день не відрізняю від ночі

   Я кожен порух серцем бачу,

   Бо серце – найзіркіші очі.

Небагато хто знає, що на території усієї країни існує велика кількість організацій та товариств, що об’єднали людей з різних куточків країни. Такі різні, вони пов’язані однією метою: допомогти кожній незрячій людині бути на рівні з іншими, бути прийнятими суспільством. Вони так само, як і будь хто інший прагнуть жити, працювати, творити, кохати та радіти. Вони так само мають мрії та бажання, страхи та переживання. Вони також здатні жартувати та забавлятись, співати та танцювати. Ці люди варті того, аби бути рівноправною частиною цього світу, вони мають право ЖИТИ.

oscar-keys-60730-unsplash

Щодня вони збираються та працюють, майструючи незначні, як комусь може здатися, речі. Збирати дрібні деталі для машин, електровиробів, прищіпки, конструювати віники, склеювати конверти.  Звісно, така робота мало в кого викличе дійсний захват, до того ж зарплата не привертає особливої уваги звичайного пересічного громадянина. Але ж для людини з інвалідністю така праця може надати сенс її життю. Вона робить щось власноруч, без допомоги інших, вона приносить користь суспільству. Ніякі гроші не зрівняються з тим, що незрячий має змогу самореалізуватися. Він працює, так само як і будь хто інший, він такий самий, як і усі люди, а можливо, навіть значно кращий. Але життя незрячої людини сповнене боротьби та перешкод. Вона зобов’язана прокладати свій шлях крізь темряву та невідомість. Але яким саме буде цей шлях залежить лише від неї.

Вони надали мені крила…. І навчили літати…

Того дня мені здавалося я знаю, що на мене очікує. Адже я передчасно запланувала кожну хвилину та продумала кожне слово, що маю промовити. Звичайно, я усвідомлювала, що цей ранок зовсім не буде схожий на попередні, але навіть не здогадувалася, що лише дві години життя здатні кардинально змінити моє бачення світу.

Тож, сьогодні я прокинулася значно раніше, аби зібрати всі думки до купи та встигнути на цю особливу зустріч. Ще декілька хвилин, і я опинюся на тому самому місці. Але з кожним кроком я все чіткіше відчуваю калатання серця та хвилювання в середині. Сама не розуміючи у чому причина, я уповільнюю рух. Невже це страх? Страх не порозумітися з незрячою людиною, повести себе якось некоректно чи образити її запитанням? Проте, мої міркування урвала будівля, на якій крупним шрифтом був зазначений напис: «УТОС». Це означало одне – я на місці, на мене вже чекають, а отже – зворотнього шляху немає.

Тремтячими руками, я відчинила двері та зайшла всередину, де мене зустріла ласкава жінка. Як виявилося, вона є однією зі співробітників організації. Слід зазначити, що всі працівники товариства – незрячі. А отже, не важно здогадатися, що ця жінка не мала можливості повноцінно бачити мене. Але її рухи були вільними та впевненими. Вона цілком самостійно піднялася по сходам і провела мене до невеликого кабінету, де й знаходиться її робоче місце.

Зайшовши у кімнату, увесь мій страх та переживання миттєво зникли, я відчула тепло та доброзичливість, що панувала тут. Очевидно, у цьому місці рідко з’являються гості. Тому кожен з присутніх був нескінченно радий моєму візиту. Адже іноді так хочеться просто поговорити від душі, висловити свої переживання та поділитися радістю. Особливо, для цих людей важливе спілкування зі зрячою людиною, бо кожен з них прагне довести свою рівність у цьому світі. Показати, що так, вони особливі, проте лише через те, що вміють радіти простим речам, бути щасливими без особливого на те приводу, кохати щиро та відчути серцем. Адже це набагато важливіше, ніж те, що ми бачимо зовні, головне, щоб не осліпло серце, а воно в них, я впевнена, зіркіше ніж деякі очі.

1

Першим, що привернуло мою увагу, був настінний годинник, який, вочевидь, вже здавну не виконує свою основну функцію, адже стрілки його застигли в нерухомості. Згодом, мій погляд зупинився на життєрадісному чоловікові, що весело привітав мене. На його обличчі сяяла усмішка, а в голосі чулися веселі ноти. Він одразу запропонував мені сісти, після чого промовив: «А мене звуть Шурік, як у кіно, чула ж ба?». Це змусило мене посміхнутися та налаштуватися на безтурботну розмову. Я поклала перед собою аркуш із переліком запитань, але поглянувши на нього, сховала його назад у сумку. Я зрозуміла, що це зовсім не буде схоже на звичайне інтерв’ю. Адже цей чоловік готовий просто ділитися усім, що знає та вміє. Він не потребує запитань, натомість прагне щирої розмови та розуміння. Перш за все, Олександр пояснив, що він є одним із керівників товариства, а згодом розповів, що організація займається працевлаштуванням та допомогою усім людям, з вадами зору. На обліку об’єднання стоять як люди, що втратили зір, так і ті хто є незрячим від народження. На жаль, сьогодні кількість тих, хто втратив зір невпинно збільшується. Але, вони встигають допомагати усім.

Невдовзі, він дістав з кишені свій телефон і продемонстрував його практичні вміння, які роблять життя незрячої людини трішечки простішим. Наразі, будь-який телефон можливо налаштувати на режим голосу, але телефон Сашка здатен не лише прочитати друкований текст, але й розповісти цікавий анекдот. Протягом усієї розмови, Олександр вів себе невимушено та щиро, а також неодноразово додавав влучні жарти так, що в мене склалася думка, що він має у запасі дотепні вислови на будь-який випадок.


Коли я все ж таки наважилася запитати про труднощі життя незрячої людини, він з посмішкою відповів : «Якщо хочете дізнатися про труднощі, тут все просто: заплющуєте зараз очі…і крокуєте до себе додому» Здригнувшись, я одразу згадала свій експеримент.

  • Але, мені здається що зряча людина, все ж таки, ніколи не буде спроможна осягнути подібні відчуття..промовила я.

– Уся справа в тому, що людині, яка позбавлена зору від народження, природа дарує більш розвинені почуття слуху, нюху чи дотику. Але зовсім інша справа з людьми, що втратили зір у свідомому віці.»

  • Тобто, ви стверджуєте, що таким людям важче, аніж тим, що є незрячими від народження?

– Звісно, при чому набагато. Адже вони вчаться жити по новому. І до того ж, чим пізніше людина втратить зір, тим важчою буде реабілітація.

  • Як загалом можна описати світосприйняття незрячої людини? Наскільки воно різниться між сліпим від народження і тим,  хто осліп згодом?

– Дехто вважає, що незряча людина «завжди бачить перед собою чорний колір». Але це не зовсім так. Вони не знають, що таке чорний колір чи темрява. Отже, вони просто не можуть цього відчувати. Усе це просто слова, які можуть ґрунтуватися лише на знаннях. Ось, наприклад, спробуйте відчути це крізь інший елемент сприйняття. Якщо я вам скажу будь яке слово, що не є для вас відомим. Звісно, перше, що ви зробите – це перевірите значення у словнику, довідаєтесь про подробиці, переглянете ілюстрації. Але якщо б ви не мали такої можливості, це було б для вас лише порожнім звуком. Отже, сліпі бачать не темряву, вони не бачать нічого. Ця частина мозку, що відповідає за уяву, просто не виконує свою функцію. Ось так усе просто. – з усмішкою промовив мій новий знайомий.

  • А як же тоді бути з тими, хто втратив зір?

– Тут дещо цікавіше. Є у нас один знайомий, який внаслідок травми,  пошкодив саме зорову зону мозку. З його слів, усі дотики та смаки були для нього чимось неймовірним. До того ж, його помутніла свідомість додавала ще більше цікавих відчуттів. Смак стає настільки виразним, що, здається, можна було розібрати смак кожного окремого зернятка каші. Чи ось, наприклад смак апельсину чи лимону, коли його не бачиш, стає настільки чітким, що іноді навіть до мурах по шкірі доходило. Відчуття смаку не просто загострилося, воно нібито вирізнилось, набуло особливого відтінку, відчувалася саме структура. Банани такі м’якенькі та слизькі, яблука такі крихкі, ніби сніжні.

  • Просто неймовірно! А що можна тоді сказати про дотик?

– Дотик – це взагалі  найголовніше почуття для незрячої людини, за допомогою якого вона і сприймає цей світ. Зараз, сучасні технології допомагають сліпим у цьому. Наразі існують численні 3Д-принтери, на яких намагаються робити моделі деяких відомих зразків мистецтва. Тобто, сьогодні роблять усе, щоб незряча людина могла максимально наблизити своє розуміння та відчуття світу за допомогою дотику. Взагалі, сучасні технологічні можливості зараз неабияк допомагають розвитку людей з інвалідністю.

  • А як нинішнє суспільство сприймає сліпих людей?

– Розумієте, моральні цінності сьогодні змінилися. Якщо раніше, образити незрячого вважалося найбільшим гріхом, то зараз люди сприймають це як належне.

  • Деякі люди просто не можуть допомогти незрячому у повсякденному житті, лише тому, що не знають, як це краще зробити. Як би ви порадили звичайним пересічним громадянам діяти, зустрівши на шляху незрячого?

– По перше, не робити з цього щось незвичайне. Більшість сліпих зазвичай бажають, аби до них ставились як до звичайних людей. Не потрібно виставляти їх, як прибульців чи споглядати за ними, ніби у зоопарку. Не бійтеся розмовляти з ними, пропонувати допомогу. Але не потрібно настоювати на своєму, якщо вам відмовили. Якщо їм потрібна допомога, вони обов’язково скажуть вам про це. У першу чергу, ці люди хочуть, щоб їх просто поважали як особистостей. Це банально, але просто пам’ятайте, що це ті ж самі люди. Вони, як і будь хто інший люблять дивитися фільми, розважатися, з них так само виходять відмінні спеціалісти: масажисти, науковці, чи то комп’ютерні генії. Сліпі не прагнуть займати певне особливе місце у суспільстві, тож не має бути жодного відокремлення.

Жінка, що стала прикладом для мене…

Хвилинами пізніше, у кімнату зайшла жінка. І перше, що привернуло мою увагу до неї, була не палиця у її руці, а жвава посмішка и добродушне привітання усіх присутніх. Але просуваючись вперед, вона ледве не натрапила на стілець, що стояв поряд. Це трохи збентежило мене, змусивши занепокоїтись. «Обережно, стілець!» – пролунало з моїх вуст. Але жінка ще більш привітно посміхнулася і промовила: «Так а чому він на місці стоїть, проходу не дає.» – а потім ласкаво додала – «Не хвилюйся, все добре.» Тоді, я ще навіть не здогадувалася, що хто-хто, а ця жінка тонно здатна потурбуватися про себе.

kisspng-quotation-mark-symbol-icon-quotation-transparent-png-5a758275d3b618.8653046915176505498672

Сідай, лялечко! Тебе сьогодні продаватимуть у Голівуд! Уявляєш? – жартував Олександр.

Невже ти так просто мене віддаси? – сміялась моя нова знайома.

– Ні-і-і, я ще купу грошей на цьому зароблю! А взагалі, я передумав, як же я буду тут без тебе! Ніхто, крім тебе не витримує мене довше ніж годину! А хто ж буде слухати мої жарти?» – відповів Сашко.

Я мала просто неймовірне бажання ближче познайомитись і поспілкуватися з цією привітною жінкою. Адже, здається, ось воно – те, заради чого я тут. І мені справді випала вдала нагода, дізнатися більше про цю жінку. Звати її, Людмилою. І їй дійсно, неймовірно пасує це ім’я, адже я ще ніколи не зустрічала когось милішого за неї. Це літня жінка, яка має чудову сім’ю, вона гарна мати та дружина, а також досить цінний працівник одного з підприємств УТОСУ. Вона має свої власні уподобання та таланти. І вона з радістю погодилася поділитися зі мною усім, що у неї на душі.


3

  • Людмило, розкажіть трішки про себе. Чим займаєтесь по життю?

– Я працюю, тож  можу повністю самостійно забезпечити себе. Люблю співати з дитинства . До речі, сьогодні я тут, аби підготуватися до виступу, присвяченому 85-річчю УТОСу. Тож, запрошую вас на репетицію одразу після нашої розмови.

  • Це чудово! З радістю послухаю ваш спів! Скажіть, а чим ще ви займаєтесь у вільний час?

Я неймовірно люблю відвідувати театр. Там я дійсно можу відволіктися від домашніх справ. Мені подобається гарна музика, особливо класична… Вона така ніжна,м’яка.. Естраду полюбляю, здебільшого тогочасних часів. Але зараз, захоплююся співом Вакарчука.

  •  А як ви сприймаєте фільми?

Я люблю дивитися кіно. І не бійтеся промовляти це слово – «дивитися». Звісно, картинку я бачити не спроможна, але я сприймаю усе на слух, і в мене це виходить досить добре. Знаєте, сліпі також ДИВЛЯТЬСЯ телевізор. І,вважаю, що найважливішою складовою кіно є саме сюжет, тому найбільше мені подобаються фільми, у яких добре розвинена історія.

  • А чи можете ви візуалізувати усе почуте у своїй уяви? Можливо по звуку и голосу уявляти, як виглядають ті чи інші предмети, люди?

– Я втратила зір, коли мені був рік. Тому можна сказати, що я ніколи не бачила цей світ,принаймні, я зовсім не пам’ятаю його вигляду. Тому я ніяк не можу уявити, як виглядають ті чи інші предмети. Я не бачу нічого, окрім променів світла. Тобто єдине, що я можу розрізняти – це день та ніч.

  • Тобто уявити кольори ви не в змозі… Але ж це може ґрунтуватися на ваших знаннях. Чи є у вас улюблений колір? Розкажіть про це..

Кольори для мене, як і будь що інше, доступне лише оку, звичайні слова. Якщо мені кажуть, що вогонь – це червоний, сонце – жовте, а трава – зелена, відповідно це я й буду знати. Але мій мозок не здатен це уявити. Мені подобається білий колір. Для мене – це щось таке яскраве і гладке.. Але, ви ж розумієте, у кожного своє бачення..

  • Чи любите ви книжки?

Звісно! Незрячі дуже багато читають. Добре, що зараз більшість книжок наявні в аудіо форматі. Це значно краще і зручніше аніж переглядати фільми, адже усі деталі пояснює автор, кіно ж здебільшого розраховане на глядачів.

  • Багато хто цікавиться, як ви займаєтесь звичайними повсякденними справами

– Це для мене взагалі не проблема. Я люблю готувати смачненьке для своє родини. Борщ, варенички, котлетки – запросто! Діти часто допомагають: продукти купувати, десь прибрати.. Як і в будь якій іншій родині. Я можу і підлогу помити самостійно і килим пропилососити. Але для мене важливо, щоб після прибирання стало справді чисто, тому прошу дітей перевірити за мною. Для них це завжди цікавим було, у нас гра навіть така існувала: після кожного прибирання вони шукали недоліки й за кожен отримували цукерку. Тому в нашому домі завжди чисто!

  • А розкажіть трішки про вашу сім’ю. Як ви познайомились зі своїм чоловіком?Чи він теж незрячий?

З чоловіком ми познайомились ще у школі-інтернаті, де разом навчалися. Так, він також незрячий, але він, на відміну від мене втратив зір вже в усвідомленому віці. Він навіть пам’ятає деякі речі та зображення. Професійно займається шахматами. У нас є четверо чудових діточок і нещодавно навіть вже з’явилися онуки. Причому, усі вони повноцінні – зрячі. Є в нас маленький папуга та собака – теж невід’ємна частина нашої родини.

  • Ух-ти! Як цікаво! А чи важко вам давалося виховання дітей?

З першою дитиною було досить тяжко, бо усе нове не дається легко. Але я впоралась, і зараз, діти – наша з чоловіком найбільша підтримка, у всіх сенсах цього слова. Як я, так і чоловік, повністю самостійні люди, які здатні про себе піклуватися. Щодня ми звикли виконувати звичні справи. Самостійно можемо дістатися будь-якої частини міста на маршрутці. Але, іноді, через погодні умови, доводиться прохати про допомогу дітей, які завжди спішать це зробити. Проте, я намагаюся не надто користуватися цим.

  • А що для вас є найважчим у вашій буденності? Які складнощі турбують Вас найбільше?

Знаєте, часто мені не дає спокою вітер. У вітряну погоду стає дійсно тяжко пересуватися. Ви, мабуть, знаєте, що у незрячих людей набагато краще розвинені інші органи чуття, такі як слух, нюх чи дотик. Так ось, у мене й справді загострений слух, але іноді він, навпаки заважає. Адже буває, чуєш те, що тобі зовсім не треба, а це неабияк може збити з пантелику. І одним із таких непотрібних чуттю звуків є саме вітер.

  • Чи бували у вашому житті випадки, коли вас дурили у суспільстві? Можливо в магазинах з грошима чи товаром?

Так, бувало, і не раз. Найчастіше людей дурять на базарах. І при чому будь-яких. А сліпих тим паче. Можуть зіпсований товар підсунути, чи дати решту менше, ніж потрібно. Але я намагаюся не фіксувати на цьому увагу. Адже люди різні бувають. Якщо вони роблять такі вчинки, отже ці гроші їм потрібніші. Я можу у середині себе продумати це, і заспокоїтись. Я взагалі намагаюся ніколи не демонструвати своїх почуттів на публіці.

  • Для зрячої людини неабияке значення має зовнішність людини? А які люди приваблюють Вас?

Зрозуміло, що для мене зовнішність – зовсім ніщо. Але не можна забувати про охайність.. Адже чисте взуття набагато важливіше за колір очей. До того ж, особливо привабливим має бути внутрішній світ людини. Я надто добре відчуваю настрій та енергетику людини, як би вона не намагалася це приховати. Приємно спілкуватися з людиною, від якої віє теплом.

  • До речі, а чи відчуваєте ви пронизливі погляди оточуючих?

– Зовсім ні, це помилкове судження, що незрячі знають, коли на них дивляться. Але це не означає, що треба витріщатись на них, ніби на інопланетян.

  • Чи слідкуєте ви за модою? Як обираєте собі одяг?

Як кожна жінка, я хочу виглядати привабливо. Але я повністю довіряю смаку моєї доньки, і віддаю себе у її руки. Тому мій зовнішній вигляд повністю залежить від її уподобань.

  • Багато хто цікавиться: які сни бачать незрячі люди?

–  Сон – це відображення реальності, тобто, якщо людина ніколи не бачила світ, вона не побачить його й уві сні. Тож у снах зі мною відбувається те саме, що й житті. Найчастіше мені сняться звуки, іноді запахи, а буває, що й навіть смаки. Часто й страшні сни бувають, дивні голоси та відчуття.

  • Що до страхів, чого ви боїтесь найбільше у житті?

– Мабуть, крис та павуків, а так я майже не мою страхів.

  • Чи вмієте ви писати від руки? Чи, може, малювати?

– Насправді ні, хоча й нас вчили у школі, але здебільшого я користуюся шрифтом Брайля. Щодо малювання, можу сказати, що з мене такий собі художник, але я практикувала ці вміння. Це досить цікавий процес. Спочатку я ретельно вивчаю предмет на дотик, а потім намагаюся відтворити це на папері, як роблять відомі незрячі художники. Але рідні кажуть, що краще мені займатися співом. До речі, мабуть, вже час розпочати репетицію. Не судіть надто суворо, але оцініть, будь ласка, справедливо!


4Хвилиною пізніше Людмила розпочала свій виступ. Заграла жвава мелодія, після чого полинула прекрасна пісня. Жінка співала про Україну: про широкі лани і блакитне небо. У кожному її слові відчувалося тепло та ніжність, любов та віра у краще майбутнє. В неї насправді неперевершений голос, але вона співала душею, серцем. І зовсім не бентежила тростина, яку вона тримала у правій руці. Вона насолоджувалася тим, що робить, і це відчувалось. Порожній зал миттєво наповнився теплою енергетикою, а пісня, здавалося, проходила крізь мене. Після завершення номеру, в мене залишалося лише одне питання до Людмили, яке непокоїло мене весь час. Підійшовши ближче, я з радістю похвалила жінку за неперевершений виступ, після чого нерішуче та з калатанням у серці запитала чи вважає Людмила себе по-справжньому щасливою людиною?

–  Так. Я абсолютно щаслива і маю усе для цього!

Коли я вийшла з будівлі, мені по-справжньому захотілося жити. Я зупинилася прямо посеред вулиці лише для того, аби глибше вдихнути свіже повітря, прислухатися до ледь помітного шелесту листя і, нарешті, поглянути на цей світ по-іншому. Мій погляд застиг на різнобарвних деревах, на яких не лишилося жодного зеленого листочка. У ці хвилини мені стало неабияк соромно, адже маючи можливість насолоджуватися такою красою, я її зовсім не помічала. Здавалося, ніби я відчувала серцебиття кожного перехожого, що знаходився у ті хвилини біля мене. І так дивно, адже лише декілька годин тому я так само, хвилюючись бігла у своїх справах, поринучи у власні думки. Але зараз я насолоджуюся усім, що зі мною відбувається, використовуючи кожну хвилину життя, взаємодіючи з кожною частинкою мого тіла повною мірою. Здається, я ще ніколи не відчувала себе настільки щасливою людиною, ніколи так не любила життя. Неймовірно, але ці звичайні, але водночас, такі особливі люди повністю змінили моє бачення світу, ставлення до нього, змінили й мене саму, за що я неймовірно вдячна. За одну лише зустріч, вони навчили мене головному – бачити світ серцем!

Вікторія Приходько