Брендон Хоффман (1980 р., місто Олбані, штат Нью-Йорк, США) – фотограф-документаліст, який проживає у Києві та працює з темами націоналізму, ідентичності, історії, політики та довкілля. Останнім часом його увага була зосереджена на Україні, починаючи з протестів у Києві на Майдані в 2013-14 рр., фотографії були опубліковані та показані на багатьох виставках, сьогодні Брендон продовжує висвітлення війни на сході України. У 2018 – 2019 роках, він розроблятиме новий розділ проекту про Україну як стипендіат Програми імені Фулбрайта в Україні.
– Вітаю, Брендане. Почнемо з передісторії. Коли і головне чому Ви вирішили розповідати історії саме через фотографії?
– Я фотографую вже 12, майже 13 років. Тож, пройшло багато часу, поки я став фотографом. Я завжди мав інтерес до мистецтва. Після університету я працював декілька років, виконуючи абсолютно не пов’язану [з фотографією] роботу, і вирішив, що дійсно не насолоджуюсь цим заняттям. Мені справді не подобалось багато речей у професії. Журналістика і фотографія, а особливо фотожурналістика, були чудовим способом вирішення проблем, а також дозволяли мені робити те, що я люблю, бути творчим і мистецьким, подорожувати, бачити важливі та цікаві речі своїми очима. Саме це я люблю у фотографії.
– В одному з інтерв’ю, на питання: «Чому Ви переїхали зі США?», відповіли: «Провівши всю свою кар’єру в Вашингтоні, я хотів фотографувати реальний світ – справжніх людей». Невже там, у США, не вистачає конфліктів, зіткнень, які важливо висвітлювати?
– Можливо, це стосувалося роботи, яку я робив у Вашингтоні: фотографування Капітолійського пагорбу і Білого дому, політиків – чоловіків у костюмах, які розповідають про події, що відбувалися в інших місцях світу. Я робив забагато саме цього, замість того, аби ставати свідком певних речей, говорити з людьми і розуміти їх самому. А чому я переїхав до Москви, а потім до України? Я двічі їздив до Росії до того. Вважав, що Москва – це місто, яке, напевно, якимось чином має сенс для мене. Я міг уявити собі життя там. Я думав, що це цікава країна. У той час, коли я врешті-решт переїхав, а це був 2013 рік, те, що спонукало мене – це бачення Росії і подій у ній Сполученими Штатами у дуже архаїчному світлі холодної війни. Росія бачилася посміховиськом, а її люди, можливо, простаками. Я дійсно думав, що є простір зображати їх у медіа з більшою кількістю нюансів. Лише через кілька місяців після того, як я переїхав до Москви, почався Майдан.
– Який день Ви запам’ятали по-особливому за весь період перебування в Україні?
– Один [момент], який завжди буде зі мною – це аварія літака MH17. У той день, коли це сталося, я фактично їхав з Москви до Києва. Я переїжджав із усіма моїми речами з Росії в Україну, з думками, які я залишив позаду. І тільки після того, як я перетнув кордон України, пройшов довгу чергу на митниці, зрештою, я міг знову увімкнути свій телефон. Тоді я побачив всю цю інформацію, повідомлення від редакторів, які намагалися зрозуміти, що відбувається… Я потім знову їхав усю ніч, прибувши до Грабово наступного ранку. Ви знаєте… Деякі люди знаходилися там, коли все сталося. Я приїхав ранком пізніше, і все було досить тихо. Там було майже безлюдно. І це була абсолютно сюрреалістична сцена. Я провів близько тижня там, але я ніколи не забуду той перший ранок. Я, простіше кажучи, «закрився», все, що відбувалося, не вкладалося в голові.
– Через жертви?
– О так. Це було жахливо. Це була жахлива сцена. Просто незбагненна. Я маю на увазі … Ви бачили пару фотографій. То були перші знімки.
– Мертві тіла …
– О так. Все було там. Ніхто нічого не перемістив.
– Що дозволяє фотографу відсторонитись від почуття страху під час роботи у гарячих точках?
– Думаю, основне те, що це свого роду моя пристрасть. Так працює мій мозок. Я сприймаю речі візуально. Отже, природно, коли я щось переживаю, то найперше, що я помічаю у будь-якій ситуації – це візуальний аспект. Якщо я фотографую, я, як правило, починаю дивитися на світло. Все це знову таки про світло і розуміння того, як воно працює, звідки воно падає, яку воно створює атмосферу. Так, це може бути сонце, або відсутність сонця, тіні або відображення. Отже, важливо зрозуміти світло, тому що фотографія гарна у показі точних деталей, певним чином для здогадування про певні речі – це щось на зразок підказок. Але це дійсно лише момент часу, чи не так? Ви не бачите того, що раніше, ви не бачите того, що після. Фотографія не дуже добре працює на пояснення речей – ти повинен певним чином вловити атмосферу і емоцію передусім. Я думаю, що світло є дуже потужним інструментом для цього.
– А Ви знаєте долі тих, хто на ваших фото?
– Так. Я маю на увазі… Це один з викликів моєї роботи, щодо якого я намагаюся бути більш активним і свідомим. Є одна фотографія на виставці… Це стара жінка на сходах, що тримає квіти і яблука. Це дивовижно цікава історія. Коротко кажучи, вона жила в будівлі дуже близько до Донецького аеропорту, очевидно, у дуже небезпечному місці. І вона жила сама, у неї не було сім’ї або когось, хто доглядав за нею. А коли ми зустрілися, це був жовтень, і ми були впевнені, що вона не переживе зиму: або вона замерзне, або помре від голоду, або загине від вибуху, абощо. Отже, ми забрали її до Донецьку, щоб з’ясувати, як нам знайти щось краще для неї. І, зрештою, ми зв’язалися із благодійною організацією, яка поселила її десь поблизу Дніпра. Газета, на яку я працював, опублікували статтю про неї. Вони зібрали близько десяти тисяч доларів пожертвувань, щоб допомогти їй і використали ці гроші, щоб купити новий будинок. Тож, повернувшись назад десь через півроку після знайомства, ми відвідали її у новому будинку. Вона жила з сім’єю, тому тепер у неї були поруч люди. Дуже цікавий і щасливий кінець.
– Ви говорите «ми». Хто був разом з Вами?
– Я працював для американської газети USA Today. Це був я і репортер тієї газети.
– Ви самі зібрали ці гроші?
– Він написав цю статтю. Люди почали збирати гроші …
– Люди з Америки?
– Так. Благодійна організація, яка зрештою перевезла ту жінку, по-моєму,була польська. Після того, як в USA Today була опублікована стаття, люди почали запитувати «Як ми можемо допомогти?»
– Вони запитували в Інтернеті?
– Я був фрілансером, тому я не був частиною цієї розмови, але вони мали …
– Вони мали свої соціальні медіа?
– Так, так… електронні листи або телефонні дзвінки… Я не знаю точно, як вони це робили. Є і інша історія, про яку я можу розповісти. Я також був на Майдані. Я був там 20 лютого. І був у вестибюлі готелю Україна, який… Ви знаєте, багато людей, які були розстріляні, були привезені туди. Отже, я був там і спостерігав, як принесли одного чоловіка … Його намагалися врятувати, але безуспішно. І, мені менше ніж два місяці тому я зміг з’ясувати, хто він. Ми зв’язалися з адвокатом, який працює із сім’ями жертв Майдану. Вона ідентифікувала його, як одну особу, але після того, як ми поговорили з його сім’єю, зрозуміли, що це насправді не той самий хлопець. Тепер у нас є набагато більш чітке уявлення, хто він такий. У моєму списку справ – поїхати та зустріти його родину, щоб дізнатися про нього більше.
– Отже, це дуже емоційно …
– Так, звісно!
– Неможливо фотографувати щось і не думати про це …
– Я знаю. Дійсно важко зрозуміти, чим саме я хочу поділитися з родиною. Я маю на увазі… Я зацікавлений, тому що я був там і дійсно бачив, як цей хлопець помирає. Проте, знаєте, я не впевнений, що це для сім’ї буде корисним. Але все ж, я був там, і я хотів би мати можливість поєднати частинки цієї історії для його родини. Коли цей проект буде опублікований як книга, я думаю, що це буде потужно.
– Є задум опублікувати про це книгу?
– Сподіваюся, так.
– Як фотографувати так, щоб кадр був максимально чесним?
– Це дуже хороше питання. Це основний виклик фотожурналістики або документальної фотографії. Існує багато фотографій, які не обов’язково повинні відображати істину чи факт, але жанр, у якому я працюю – так. Отже, доводиться докладати постійні зусилля, аби у візуальний спосіб подати повну історію і всю важливу інформацію, пов’язану з нею. Це складно, важко. Я вважаю, що найголовніше, що потрібно мати на увазі – почуття співпереживання. Твоя робота дійсно полягає в тому, щоб поставити себе на місце людини і спробувати зрозуміти, яким є її життя, які її обставини, чому вона думає так. Не обов’язково судити про неї. Але треба зрозуміти речі, які можуть змусити її відчувати і думати певним чином, та спробувати донести це.
У ЗНУ відкрилась виставка Брендана Хоффмана«Бразерленд: війна в Україні»
Протягом місяця можна ознайомитись із роботами у бібліотеці ЗНУ (2 корпус), виставка працює з 8.00 до 17.00 (пн.-пт.) та з 9.00 до 15.00 (сб.).
– Ви вже 5 років розповідаєте про Україну, а тепер – новий проект за програмою імені Фулбрайту. Про що він, чим відрізняється від попередньої роботи?
– Мій фокус, знаєте, між Майданом і початком війни і аж до середини минулого року був насправді в основному про війну. Це була головна історія, яку я фотографував. Бо більшість завдань, які я мав в Україні, стосувалися конфлікту. З точки зору іноземців це була, свого роду, найбільша історія про Україну, яка їх цікавила. Але мій проект для програми імені Фулбрайта… Я зрозумів, що якщо людина лише випадково слідкує за новинам про Україну, то знає, що існує війна, але не знає, хто, де і чому. Навіть мої власні батьки не мають чіткого розуміння ситуації, і, здається, під таким враженням, що вся Україна є військовою зоною, і що, напевно, кожен в Україні прокидається щодня, щоб зрозуміти, як бути з цим усім навкруги. Але насправді більшість людей живуть досить звичайним життям. Війна для більшості українців – це не перше, що є у їхніх думках. Якщо ви не живете прямо на лінії фронту, якщо ви не живете на окупованій території, або якщо у вас немає члена сім’ї, який служить на Сході, то, напевно, у вас зараз є більші проблеми. Отже, у своєму проекті для програми імені Фулбрайта я мав намір поглянути на решту України. Що таке життя в Україні поза війною? Що ще тут відбувається? Які переживання ще є у людей? Що роблять у недільний день? Намагаюся дати людям набагато більш повну картину про України, а не тільки фокусуватися на цій єдиній проблемі.
– Які плани на найближче майбутнє?
– Є ще велика частина роботи, яку не опубліковано. Я хотів би до певної міри закінчити проекти, що вже маю, а потім пов’язати з попередніми роботами, які я зробив про війну. … Нині я зробив великий фотографічний проект для The New York Times, у якому показав свій погляд на багато тем, серед яких питання виборів, про настрій в Україні. Він дозволив мені зробити деякі речі, які мене цікавили в розрізі моєї участі в програмі імені Фулбрайта. Отже, це буде опубліковано в найближчі десять днів перед виборів. Я дещо також організую у травні цього року в офісі програми імені Фулбрайта у Києві. Це буде свого роду першою спробою підсумувати все, що я зробив до цього часу, намаганням згрупувати фотографії, які разом матимуть певний сенс. Також, виставка, яка зараз У Запоріжжі, планується до показу через місяць у Черкасах. Ведуться перемовини щодо Ужгороду, і, сподіваюся, я зможу показати свої роботи в Одесі. Десь ще в Києві знову було б добре. Фактично на наступному тижні, 5 квітня, відкриття виставки в Чикаго в Українському Інституті Сучасного Мистецтва, так що ці фотографії вперше будуть виставлені в Америці. Буде цікаво поділитися ними з американською аудиторією.
– Чи Ви подорожуєте Україною настільки багато, як хотіли б?
– Так. Є ще місця, де я хочу побувати, але й так вже бачив багато чого. Як я вже сказав, Запоріжжя було одним з останніх місць, де я ніколи не був. І Черкаси. Подніпрянська Центральна Україна завжди ніби залишається «поза розмовою». Чи не так? Є Схід, і Захід, але Центр ігнорується. Отже, я б хотів більше працювати там.
– Отже, чи можете ви сказати, що зараз знаєте українців?
– Ні (сміється). Ні, тому що я не розмовляю українською.
– Чи дуже відрізняється ця культура від того, що ви очікували побачити тут?
– Ну, звичайно. Але це завжди дуже неоднозначно, постійно намагаюсь як-небудь прикласти мій американський мозок до України і розумію, що це не завжди працює. Але в той же час, мені подобалося жити в Україні.
– Це була перша війна, на якій ви працювали?
– Так. Я колись, у 2010 році, поїхав до Іраку на чотири дні. Але це було не зовсім те… Я не хотів бути фотографом конфліктів. Я маю на увазі, це важливо, але деякі люди дійсно захоплюються цим процесом, намагаючись зрозуміти насильство, певною мірою люблять адреналін, що супроводжує таку роботу. Мене, зокрема, не приваблює цей екстремальний аспект.
Радіо “Юніверс” готує випуск програми “НЕумовно” з Бренданом.
Слідкуйте за оновленням сайту.
Над інтерв’ю працювали:
Катерина Сіріньок-Долгарьова
Наталія Логвиненко
Діана Токмань
