Уже майже п’ятий рік в Україні триває збройний конфлікт. Статус учасника бойових дій, за інформацією Держслужби у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції на 31 січня 2019 року, вже отримало 358 576 осіб.
Щоб отримати свідоцтво, необхідно провести у зоні ООС не менше ніж 30 днів. Якщо врахувати, що з отриманням відповідного свідоцтва можуть виникати бюрократичні складнощі, до офіційної статистики ввійшли не всі. Навіть місяць, проведений в умовах війни, зазвичай не проходить безслідно, залишаючи шрами на тілі та відбитки на психічному здоров’ї, з якими потім треба довго працювати. Оскільки учасників бойових дій насправді багато, питання їхньої реабілітації є ключовим у сьогоднішній реальності. І потребує комплексного підходу.
За даними Мінохорони здоров’я, «комплексну реабілітацію пройшли понад 55 тисяч українських воїнів». Це – тільки кожний шостий учасник бойових дій.
«Демобілізовані та звільнені в запас учасники АТО/ООС мають право на безкоштовне проходження комплексної реабілітації в обласних госпіталях ветеранів війни за місцем проживання та в закладах, що підпорядковані МОЗ України: Українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни, Державному закладі “Госпіталь ветеранів війни “Лісова Поляна” (в Київській області) та Республіканському центрі лікування і реабілітації наслідків нейротравми (в Рівненській області, де відбувається лікування та реабілітація наслідків важких черепно-мозкових та спінальних травм, за чітко визначеними критеріями нейрохірурга, ортопеда-травматолога)» – МОЗ України.
В Указі Президента України «Про додаткові заходи щодо соціального захисту учасників антитерористичної операції» від 2015 року теж говориться про медичну реабілітацію учасників АТО, зокрема, у пунктах:
- «5) вжити заходів до запровадження обов’язкового медичного обстеження стану здоров’я демобілізованих учасників антитерористичної операції;
- 6) забезпечити залучення фахівців з фізичної реабілітації до реабілітаційного процесу учасників антитерористичної операції в госпіталях для ветеранів війни та закладах охорони здоров’я, в яких здійснюється реабілітація учасників антитерористичної операції;
- 7) забезпечити вирішення питання щодо збільшення в госпіталях для ветеранів війни норм грошових витрат на харчування та медикаменти у розрахунку на одного хворого на день».
Отже, механізми надання медичної допомоги для учасників бойових дій у нас передбачені, але чи працюють вони насправді? Про це ми говорили з Родіоном Павлюком, учасником бойових дій з батальйону «Донбас». Про історію свого лікування розповідає так: «В середині 2016 року мене накрила міна. Товариші (благо що підготовка була у нас класна) мене витягли із сірої зони і швидко відвезли у Маріуполь. Там я трішечки полежав, і мене відвезли гвинтокрилом на Дніпро в Мечникова (прим. авт. – обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова). Потім довгий шлях – операції, потім хірургія кісті, потім у Києві різні госпіталі. Дуже довго було. В січні 17 року мене списали».
Серед його травм – контузія; потрапляння осколків в око; полопані вушні перетинки; ампутація пальця та пошкодження інших пальців. Також у його тілі залишилось близько 150 осколків. Проблеми, з якими стикаються учасники бойових дій під час медичної реабілітації, відчув на власному досвіді.
Брак вузькоспеціалізованої допомоги
«Я потребую дуже серйозних операцій в подальшому. Із цим велика проблема, тому що це дуже вузька спеціалізація, це хірургія кісті, мікрохуріргія. Таких організацій, які займаються цим питанням, мало. Наскільки я знаю, у нас це тільки одна організація – у Києві в Інституті травматології та ортопедії, там є відділення мікрохірургії кісті.
Потім з очима проблема – можна було б поїхати за кордон відкоригувати, але в свій час Нацгвардія задній хід дали. Не знаю, чому. В Австрії казали, що мене візьме на реабілітацію, буде операції робить і так далі. Але щось пішло не так…», – говорить Родіон.
Неякісні ліки
«Ще стосовно того, яких я потребую капельниць, я розповім правду. Коли мене кололи дешевими препаратами, у мене «пішла» ліва вена. В неї вже колоти ніяк не можна. Тільки в праву. Та пружинить, уходить, «віляє». Тільки через те, що погані препарати, які дають дуже поганий побічний ефект. Є інші препарати, дуже дорогі і імпортні, але нам їх не виділяють. Я купую за свій рахунок. Так, є програма – я йду в мерію, пишу заяву, мені виділяють кошти. Було таке. Але бувають такі моменти, що соромно йти. Просто соромно. Тому що ти не попрошайка.
А людям дивишся в очі і думаєш: зрозуміють вони тебе чи ні? Ти ніби потребуєш, а ніби попрошайка. І де межа цього? Я пробував звертатися у госпіталь МВС. У них є безкоштовні ліки, так, приїжджай і лікуйся. Але вони дешеві.
Я і сам приїздив, і мене просили сильно лягти проколотися. Я тільки через одне відмовився – у мене одна вена залишилась. Я не можу ризикувати. У мене же півжиття попереду, а в мене вже одну вену забили. І тому, в такому плані, таких проблем багато. Недофінансування або ще якісь нюанси, і нема підходу до людини індивідуально. А все робиться масштабами маси» – емоційно розповідає Родіон.
Доводиться займатись самолікуванням
«Я солпадеїн увесь час п’ю, бо інші таблетки не заспокоюють голову, не діють. А солпадеїн заспокоює. Не завжди ж треба колотися. Бувають такі дні, погода міняється і в мене голова болить. Сильно. І в різних місцях. Але знову-таки: я купую за свій рахунок. Це ті таблетки, які я сам собі вирішив пити. Дешеві не помагають, дорожчі може й помагають, але я ж не експериментував на собі»
Немає локальних спеціалістів
«І лікарі тут не професійні – вони не знають, що таке контузія, вони не знають як воно, лікарі не ведуть тебе, не дивляться тебе. Саме в цьому плані. Не те, що там навіть ведуть або не ведуть тебе, а саме в плані – як ти себе почуваєш при цих таблетках, як ти почуваєш себе при такій погоді. Це все потрібні окремі лікарі, щоб займалися параметрами такими. Це було б чудово! Навіть якщо б по телефону. Навіть якщо в Мелітополі мало таких поранених, то зробіть точку в Запоріжжі, але знову ж таки – це Національна гвардія, а вона підкоряється Міністерству внутрішніх справ, там свої лікарі, у Збройних сил свої лікарі, а у підсумку…ні там, ні там не можуть допомогти» – окреслює інші проблеми учасник бойових дій Родіон Павлюк.
Як бути, коли немає зв’язків?
«Останній момент – соцпослуги я знаю, я в місті вже був. А от в плані реабілітації по моїм травмам то велика проблема. Повністю. Те, що я собі зміг, наскільки по тому, що у мене в місті є знайомі і я з ними домовлявся по деяким моментам – так, це було. Але це короткотривалі терміни. А на довготривалі, це коли людина хоче нормально жити, коли осколки чухають і стають в неправильному напрямку. Коли тобі треба… наприклад, в мене велика контузія, мені треба капатися 3-4 рази на рік, тому що агресивність стає, ну, через болячку.
Особливо тяжко мені третій рік, коли я все це відчуваю і потребую капатися. А це дуже великі кошти. Наприклад, одна крапельниця, щоб прокапатися 10 днів, коштує більше 2000 гривень.
Так, мені допомагає адміністрація, бо я пішов і спитав. Але це я пішов, тому що у мене є знайомі у місцевій раді, з якими я можу прийти і поговорити, як з людьми. А є такі люди, які не вхожі в адміністрацію. Є люди, які соромляться, чи може у них принципи є до влади. Як бути їм?
Ще до прикладу: коли ми хоронили побратима, до нас приїхала депутатка. Вона дізналася про мене, що є така людина, яка потребує допомоги, бо один із наших побратимів просто мене звів з нею і каже: «От йому потрібна допомога така і така». Вона одразу зв’язалася з інститутом, зразу домовилися, що через 4 дні я до Києва приїжджаю і мені роблять операцію. Це бомба! Просто бомба. Але ж депутати не приїздять кожен рік!» – згадує Родіон.
Ще один учасник бойових дій Дмитро Місюра (25-та окрема повітрянодесантна бригада) розповідає про такі виклики у сфері фізичної реабілітації:
«Я не міг довести своїй бригаді факт поранення»
«Я довгий час не проходив реабілітацію, тому що не міг довести своїй же бригаді, що у мене було поранення. У мене були тяжби з ними, я їздив і доводив свої поранення: з усіма паперами, з усіма документами. Чому доводив? Коли відбулося саме поранення, був 2014 рік, всюди була плутанина. Я потрапив до госпіталю, пробув там два дні, а далі лікувався у домашніх умовах. Поки я проходив лікування, один із офіцерів моєї бригади просто забув вказати мене у списках поранених. Коли стається поранення, не важливо, скільки бійців було поранено, відбувається слідство. І в цьому слідстві офіцер просто забув вказати, що я отримав поранення. Я мав на руках усі документи, які підтверджували поранення.
Я мав упродовж двох років їздити до себе у бригаду, у Дніпро в воєнний госпіталь, збирати усі докази, що справді усі документи, які у мене були, офіційні.
І поки я збирав усі ці докази, минуло два роки. Останньою інстанцією був Одеський військовий госпіталь, де мені необхідно було довести, що я отримав поранення, пов’язане із захистом батьківщини, а не десь на полігоні, під час навчання. Є така служба – МСЕК (медик-соціальна експертна комісія), в якій оцінюється ступінь поранення та визначається ступінь втрати працездатності потерпілим. Завдяки цим усім установам я зміг довести, що проблема була» – переповідає свою історію Дмитро.
Службова недбалість
«Чому так трапилось? Це звичайна службова недбалість. А проблема в тому, що за це він отримав догану. І все. Абсолютно ніяк на ньому це не відбилося. Ця догана була взагалі усною – тобто, його просто посварили, сказали більше так не робити і… Все» – доповнює Дмитро Місюра.
До зазначеного Родіоном і Дмитром можна ще додати такі проблеми:
- корупцію в сфері військової медицини. Повідомлення про неї періодично з’являються у засобах масової інформації. Наявність її ризиків також підтверджуються аналітиками різноманітних міжнародних організацій, зокрема, Незалежним антикорупційним комітетом з питань оборони . Через неї і з’являються неякісні ліки та неефективна медична апаратура;
- фрагментарий характер надання послуг із фізичної реабілітації («недолікування»);
- слабка розвиненість реабілітаційної справи та військової медицини як галузі в Україні. Проблема криється у недостатній кількості відповідних спеціалістів та браку відповідного оснащення. Ми поспілкувалися з фізичним реабілітологом, співробітником фонду «Revived Soldiers Ukraine» Миколою Свищем із цього приводу:
«Можу сказати, що вона (галузь) із кожним роком все краще та краще розвивається у цьому напрямку. Років 10 назад ситуація була зовсім невеселою в цьому плані. Зараз вона стає краще, розвиваються фахівці, їх стає більше і ця галузь стає більш популярною в таких наших колах і лікарями краще сприймається.
Війна, якщо так можна сказати, зрушила реабілітаційний процес. До війни у нас були реабілітологи, але вони давали інакші послуги; плюс, хто навчався за кордоном мали хорошу кваліфікацію, а хто в Україні – фрагментарну. Скажімо, не було такого ажіотажу, а після того, як з’явилася нагальна потреба і з’явився на ринку великий попит, але не з’явилося пропозицій, тому що випускалося значно менше фахівців і не було якісних послуг в цій галузі.
Тому можна сказати, що початок війни сприяв як популяризації цієї професії, так і залученню кращих кадрів, фахівців, які приїжджали і проводили навчання з-за кордону. І так проходить і зараз. І це сприяє розвитку реабілітації.
А проблеми – їх досі багато. Насамперед, у нашій сфері багато некваліфікованих фахівців, які рекламують себе та надають послуги некваліфіковані, а ніхто не відсортовує їх, ніхто не скаржиться, тому що люди у нас нині не дуже добре знають, як повинна виглядати та реабілітація. І просто сарафанне радіо працює: хтось комусь із родичів порадив, а є і такі випадки, коли просто ходять некваліфіковані спеціалісти займатися чи на дому, чи працюють навіть у якихось реабілітаційних центрах та установах і займаються таким антуражем, який ніякої користі не приносить, а часто навіть шкодить пацієнтам. Поки що сумно в напрямку реабілітації, в напрямку співпраці реабілітологів і лікарів, в напрямку пристосованих місць для людей з нашого видами травм. Немає тих умов, немає відповідних кадрів»;
У деяких випадках відповідальність за відновлення здоров’я колишніх військових перекладається на самих військових, волонтерів і небайдужих громадян.
Радіон Павлюк вказав нам ще одну проблему, вирішивши яку, можна було б або повністю, або частково впоратись із вказаними вище питаннями: «Немає кураторів, які ведуть після. Щоб вони були такі, як ти, щоб знали, що ти потребуєш… Не те, що запитав і забув, а постійно моніторить. Раз в місяць що, які проблеми є, фізичні, психологічні… Цього нема. Тебе кидають і ти сам вирішуєш, що ти хочеш, а що ти не хочеш. Тому що я то багато не знаю, що воно є і як воно є.
Я можу одне сказати. Тому що немає куратора по цій програмі, ми програємо. І якщо був би куратор, він мало того, що займався, він питався би, що тобі підходить – щоб був особистісний підхід до людини»
Утім, усвідомлення важливості якісної фізичної та медичної реабілітації на державному рівні все-таки простежується. Надається безкоштовна допомога у відповідних закладах (присутні майже в усіх областях України, з детальним списком можна ознайомитись тут:).
Костянтин Денисов, головний спеціаліст Східного міжрегіонального відділу Державної служби України у справах ветеранів та учасників антитерористичних операцій розповів «Порогам» про те, як у Запоріжжі виконується відповідний Указ Президента про медичну реабілітацію учасників бойових дій.
«У нас виконується Державна програма санаторно-курортного плану, психологічної реабілітації та професійного навчання постраждалих учасників АТО, а також Революції Гідності. Станом за 2018 рік програма з санаторно-курортного лікування виконана на 99%. По санаторно-курортному лікуванню 195 осіб отримали. Найбільше – у Хортицькому, Запорізькому, Олександрійському та Заводському районах. Всі учасники, які перебували на обліку, щоб отримати реабілітацію по всім районам області, вони всі її отримали, звісно, в межах фінансування, яке було виділено із державного бюджету.
Область отримує певну суму коштів у рамках бюджетної програми, вона розподіляється по всім районам. Наприклад, ось якомусь району виділили на 5 людей, всі ці 5 людей отримали ці послуги – на всіх вистачило.
Учасники АТО отримують всі ці послуги в порядку першочерговості, це згідно з постановою Кабміну номер 187 від 2006 року. Єдине виключення – інваліди війни, тобто, інваліди АТО, вони всі послуги отримують позачергово, тобто, йому не потрібно стояти в черзі.
Тут, звісно, не без проблем. Перша проблема, зрозуміло, що коштів вистачає не на всіх. Я вже згадував, що за минулий рік санаторно-курортне лікування пройшли 195 осіб. Але у Запорізькій області вже на сьогодні більше 12 тисяч учасників АТО, це відсотки великі, всіх не охопиш… Тут стає на допомогу обласна програма для тих, хто не може пройти по державній.
По-друге, звісно, учасник АТО хоче влітку пройти реабілітацію, але на жаль, в літку – це сезон, відповідно, ціни санаторії ставлять по сезону, а держава може ставити фінансування до відповідної суми. Ось, зокрема, на 2018 рік по санаторіям була закладена така сума – на одну особу 8 186 грн, це на 18 днів. Зрозуміло, що по комерційним цінам це трошки не відповідає.
Алгоритм отримання послуг санаторно-курортного лікування прокоментував Костянтин Денисов.
- Учасник АТО встає в чергу у свій районний соціальний захист. Щоб отримати санаторно-курортне лікування, йому потрібно написати заяву.
- Подати копію документа про участь у антитерористичній операції, тому що учасники АТО – це одна із 20 категорій учасників бойових дій.
- Надати медичну довідку форми №070/о. Вона береться у сімейного лікаря, і в чому перевага – учасник АТО може потрапити до лікаря позачергово, йому не потрібно брати талончик, стояти в черзі – Закон надає йому право першочергового прийому у лікаря.
- Далі він здає ці документи, його ставлять на чергу і пропонують певний перелік санаторіїв, які відповідають державним стандартам. І він може обрати будь-який з цих санаторіїв, який йому підходить. До речі, з цього року, тобто, з 2018, є можливість підписувати договір цифровим підписом, тобто, якщо у учасника АТО є цифровий підпис, він може навіть не витрачати часу на всілякі там папери – підписав й усе.
- Коли він пройшов лікування, йому оплатили це лікування. Якщо інваліди війни можуть щороку отримувати путівку до санаторію, то учасники АТО – один раз на два роки. Але в порядку черговості».
Додамо, що для лікування учасників бойових дій в Україні відкриваються сучасні реабілітаційні центри за світовим зразком (наприклад, ) та надається активна підтримка у цьому плані від міжнародних організацій (наприклад, Revived Soldiers Ukraine – США; Цільовий фонд медичної реабілітації для України – НАТО; можливість пройти реабілітацію у лікарні “Калероя” – м. Хісаря, Болгарія).
Про психологічну та соціальну реабілітацію учасників бойових дій читайте у нашому наступному матеріалі.
Автори: Христина Бут
Матеріал підготовлений за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні в рамках проекту Школа аналітично-розслідувальної журналістики. Думка авторів може не співпадати з позицією Посольства.
