Скільки я коштую? Ось одне з головних питань, яким ми, артистки та люди творчих професій, звикли перейматись.
Трагікомедія
Дійові особи:
Наташа Целюба (radio_surrealism, Q_rators) – мисткиня, кураторка, дизайнерка, режисерка.
Роман Ліньков (Perfsect) – музикант, письменник, митець.
Гроші – гроші.
Народження Монстра
Горобці літають, корупціонери/ки пилять, організатори/ки продають квитки, артисти/ки – працюють за “дякую”.
Якось ми з Наталкою гуляли вулицями рідного Запоріжжя, обговорювали черговий опен кол і… засумували. Ми знову зіткнулися зі старою ситуацією: інституція хоче бачити щось нове, свіже, експериментальне, революційне, соціальне тощо, але не має грошей навіть на якісь побутові витрати артиста/ки. Квитки та харчування – все за власні кошти. Про гонорар навіть не йде мова. І ситуація ця вже стала типовою та звичною: організатор/ки пропонують приїхати та зробити свою справу за надання майданчика. Ось тобі майданчик, ти ж музикант (наприклад), що тобі ще треба?!
Ми почали пригадувати схожі прецеденти, коли нам пропонували виконати якусь роботу не за гроші, а за “смаколики”. Випадків виявилось багато:
Ти ж художниця? – О, а намалюй мені … . А тобі за це буде запис у портфоліо!
О, ти ж музикант? А приїзди на наш фестиваль, тільки ми не можемо дати гонорар і відшкодувати проїзд. Але ти будеш на афіші, і ми тобі надамо майданчик!
Ти ж дизайнерка? А зроби нам логотип!
Ти ж фотограф? А познімай наш івент! За спасибі, за можливість працювати на нас безкоштовно, адже це все, що потрібно артисту/художниці для щастя, сплати рахунків і їжі на столі.
Воно виходить і смішно, та й водночас сумно, адже все це утворює депресивне замкнуте коло експлуатації, в якому одні погоджуються на безоплатну працю, тому що “краще так, аніж взагалі ніяк”, і побічно впливають на підхід деяких організаторів/ок та інституцій (навіщо комусь платити, якщо звикли до тих, кому платити не треба?), а інші отримують безкоштовні результати чиєїсь праці. Історія стара, але жива як ніколи.
Ми сміялися та злилися водночас – і так народився наш проєкт із назвою “Скільки я коштую?” – проєкт про те, скільки взагалі може коштувати нутро людини, яка намагається займатися творчістю, але дуже часто отримує символічну платню у вигляді подяки. Ми нарахували величезну кількість “спасибі” та “дякую” в наших портфоліо й запитали себе, а чи можна взагалі конвертувати всі ці подяки в якісь матеріальні блага. Чи можна бодай один день прожити за “дякую”?
Наш Маніфест
Скільки я коштую? Ось одне з головних питань, яким ми, артисти/ки та люди творчих професій, звикли перейматись. Проте сумна реальність вітчизняного ринку і частково ментальності не особливо напружує себе цим питанням у контексті оплати праці артиста або артистки. Ми маніфестуємо просту істину: за працю треба платити! Ми систематично стикаємося з пропозиціями відіграти концерт, намалювати обкладинку або зняти/відредагувати матеріал за “дякую”, омріяне місце в титрах або за порожні балачки про працю заради чиєїсь ідеї чи світлого майбутнього.
Ми говоримо тверде “ні” експлуатації.
За працю треба платити, витрати треба повертати.
Художник сам обирає, голодувати чи ні.
Справжній менеджер має бути голодним!
Артдиректор/ка повинна працювати за дякую і за згадку в афіші!
Організатор/ка
зможе вказати свій івент у портфоліо!
У рамках цього проєкту ми хочемо підняти проблему, яка є невід’ємною частиною нашої реальності, звернутися до людей творчих професій, а також до тих, хто звикли користуватися безкоштовно чиїмись послугами, обіцяючи золоті гори в майбутньому, або ж міркуючи про ідейне мистецтво і “продажність”.
А ще буває, що будь-яка згадка митця або мисткині про гроші/гонорар у художній тусовці сприймається з подивом і навіть осудом, мовляв, що, гроші, ти що, не ідейно страждаєш?
Маючи на руках цей маніфест, ми вирішили подати його у вигляді аудіовізуального перформансу й почали шукати шляхи реалізації ідеї в Україні та поза її межами.
Монстр на виїзді
Словацька резиденція Nastupiste 1-12, куди ми подались восени 2018-го року, забажала бачити нас у травні 2019-го року в місті Топольчани. Вони надали нам можливість реалізувати проєкт “Скільки я коштую?” – два тижні в невеликому містечку, яке колись було відоме завдяки місцевому пиву.
Ми за Наталкою накупили цигарок і локшини та вирушили на Захід вивчати місцевий контекст і підкорювати словацьку артсцену.
До нашого плану входило:
– дізнатись більше про ситуацію з оплатою творчої праці в Словаччині;
– поділитись власним досвідом із місцевими колегами та колежанками;
– зробити коротку документальну стрічку про життя за дякую;
– зробити аудіовізуальний перформанс;
– не зафейлитись на будь-якому з вищевказаних пунктів.
Задля більш глибокого занурення в проблематику нашого топіку ми залучили до участі нашу колежанку з Парижу – Анну Тен, кураторку, мисткиню, активістку.
Отже, ми за Наталкою прибули в Топольчани й відразу ж заходились боротися з прокрастинацією та знімати матеріал для нашого проєкту.
Одним із головних пунктів було зняти відео, яке б задокументувало, як ми намагаємося прожити бодай день за дякую. Наталка взяла телефон і стала операторкою, а я почав чіплятися до людей, пояснюючи їм ламаною словацькою, що ми артисти з України, з якими часто розраховувались за працю подяками. Їх накопичилось багато і, мовляв, чи можна у вас придбати щось за спасибі.
Подивитися відео можна тут.
Взагалі нам здалося, що у Словаччині, в принципі, можна проїхатись, поїсти та випити кави за дякую, а люди тут якось тепло та з гумором ставляться до такого експерименту. Але це не точно, адже нам потім повідомили, що насправді нам дуже пощастило і ми не потрапили в халепу. Адже не все так лампово, як нам здалося. Кому вірити, ми не знаємо, саме тому експеримент не завершено. Треба ще розбиратись.
Також у рамках нашого дослідження ми зустрілись із місцевим архітектором і художником, який після наших запитань мав дуже здивований вигляд, розводив руками й говорив, що все це далеко від нього. Жодного разу за все його життя (а йому десь 65 років) він узагалі не стикався з відмовами, а також завжди отримував гроші за свої проєкти. Ми дивилися на нього, він – на нас. Ми намагалися порозумітись, але говорили різними мовами.
Завдяки дещо поверховій організації з боку приймаючої сторони, поспілкуватися з більшою кількістю словацьких мисткинь і митців нам, на жаль, не вдалось.
Наприкінці резиденції нам треба було явити світові заявленого монстра несправедливої оплати праці. За день до перформансу ми увімкнули в підземці запрошення на наш івент – ембіентний трек, поверх якого Наталка наговорила “Скільки я коштую, мамо?”, “Ако моя ціна, матка?” та “How much do I cost?”. Трек лунав увесь день і закликав усіх перехожих замислитися над ціною – їхньою, нашою, спільною. Люди щось собі там думали, зупинялись, але не наважувались запитати. Хтось лише написав на афіші, що ціна нам – $10. Дяка!
Прийшов час “Задякую”. Галерея знаходиться в підземному переході. Ми поставили столи та накрили їх бордовими скатертинами. Це був наш “фуршет” прямо в підземці – фуршет тих, хто працює за дякую. Кришталевий посуд пропонував усім охочим скуштувати делікатеси від артисток: локшину, цукор та воду у фужерах – символи того, що “митець має голодувати та страждати”.
Ми заспівали їм наш маніфест – десятихвилинний техно-реп із короткими та влучними, наче срібні кулі, рефренами про те, що артистці треба платити, а от організаторка та артменеджерка клубу можуть голодувати, якщо вони “тру”.
Наталка розкидала купюри з нашими обличчями та словом “Дякую” різними мовами – валюта тих, кому кажуть “спасибі” замість грошей. У нас залишилися локшина, чай, цукор, і ми вирушили додому, аби нести Маніфест у маси.
Це цікаво знати
Звичайно ж, є у світі артисти й артистки, чиї висловлювання так чи інакше ідейно перетинаються з нашим проєктом. До того ж, ми відкриті до комунікації, обміну досвідом і шукаємо різних митців та мисткинь зі схожими поглядами, концептами й історіями, якими вони воліють поділитись.
Тому пропонуємо невеликий список проєктів, концепти яких, на нашу думку, суміжні з нашим.
1. Гепенінг Валентини Петрової “Стильна та вишукана вечеря зі зразками кращих страв елітних ресторацій світу з розкішним сервіруванням за доступною ціною”
Ще 2016-го року Валентина Петрова (українська художниця та анархофеміністка) зробила у Києві інтерактивну інсталяцію, в рамках якої мисткиня презентувала вишукані ресторанні страви, виготовлені з пережованого нею хліба та харчових барвників, які вона пропонувала скуштувати всім охочим.
Детальніше про інсталяцію тут і ще тут.
2. “12-часовой рабочий день” (12-годинний робочий день) від швацького кооперативу “Швемы” (2016 – 2017)
Швейный кооператив “Швемы” (художниці, що об’єднались у швацький колектив, Київ, Санкт-Петербург) має у своєму арсеналі 12-годинний перформанс, у рамках якого художниці проживають реальний робочий день швачок, працюючи над одним виробом, наче на конвеєрі, – із 15 хвилинами обідньої перерви, трьома походами в туалет та балачками, які стосуються лише праці.
Детальніше тут.
3. “We Hope You Will Apply Again” від Техно-Поезії (2019)
Запальна та дуже життєва пісня про реалії артисток, грошей, проєктів та грантів.
Інжой!
https://www.youtube.com/watch?v=BtF4BnqOyqs
4. “Я работаю художником” (Я працюю художником) від United Artists (2017)
Ще одна до болю близька пісня про це. Та й узагалі всі п’ять треків загадкового проєкту United Artists стосуються насиченого грошима та світлим майбутнім життя художників і художниць. Детальніше тут.
5. “Відмова” від Анни Тен і Наталки Целюби (2019)
Деякі відмови від інституцій тощо бувають дуже болісними через їхню грубість, тупість, неадекватність або ж узагалі тотальний ігнор. Звичайно, все це не додає сил, а лише забирає час та енергію. Не кажучи вже про етичний момент, якого деякі представники й представниці музеїв, галерей та інших локацій просто не дотримуються. Тому Анна й Наталка вирішили висвітлити цей бік взаємодії та відрефлексувати, що коїться з митцями і мисткинями, коли вони отримують чергову відмову.
Наразі проєкт у стадії постпродакшену. Про деталі проєкту, де й коли можна буде подивитись/взяти участь, – питати напряму в Наталки та Анни.
Написати цей матеріал нам запропонував Сашко Протяг (ТворчСхід)
Стаття створена за підтримки УКФ
У цьому матеріалі ми висвітлюємо винятково власні враження та власний досвід взаємодії з українськими та словацькими інституціями, артистами й артистками, пересічними громадянами та громадянками, флорою та фауною.
Автори: Роман Ліньков, Наташа Целюба
