Багато суперечок існувало в суспільстві на тему того, чи є мистецтво засобом державної пропаганди. Одні говорили «музика, театр, кіно-є засобами політичного впливу», інші стояли на позиції «не мішайте культурне з політикою, ми просто хочемо дивитися та слухати». Навіть після повномасштабного вторгнення Росії на території України, залишилися діячі культури, так споживачі їх діяльності, які намагаються розмежувати й обходити «гострі кути».
Почнемо з того, що російська система базується на надмірній увазі до минулого в політиці, що є відмінним від сучасних європейських поглядів. Росіяни пишаються “величною історією” свого народу, особливу увагу до якої приніс з собою і розвинув Володимир Путін. Найголовнішою подією вони вважають перемогу в Другій світовій війні, в якій до речі за поширеною думкою визначальну і більшу роль зіграли саме росіяни, принижуючи роль інших країн та націй, визнаючи спроможність СРСР перемогти самотужки.
Фільм «Незламна» або ж «Битва за Севастополь» 2015 року. Це українсько-російський фільм про легендарну жінку-снайпера 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії Червоної армії, Героя Радянського Союзу, лейтенанта Людмили Павліченко, яка знищила у роки Другої світової війни 309 солдатів та офіцерів військ нацистської Німеччини. (Інформація про фільм взята з ru.m.wikipedia.org)
В одному з фрагментів фільму іноземний діяч питає Людмилу Павличенко, яку зіграла російська акторка Юлія Пересільд: «Как думаете, сможет ли Россия победить фашизм без нашей помощи?”.
Перекладаючи цю фразу: це не Радянський Союз бореться з німецькими загарбниками, а саме Росія. Хоча фільм не є цілковитою творчістю росіян, але все ж цей фрагмент є прикладом того, як вони вбачали свою вагомість в цій війні. Кінокритик Антон Філатов зобачив, що стрічка гармонійно «підспівує» як українській, так і російській пропаганді.
Фільм «Союз спасения» 2019 року. Це воєнно-драматичний художній фільм про повстання декабристів 1825 року в столиці Російської імперії в Петербурзі. (Інформація про фільм взята з ru.m.wikipedia.org)
В цьому фільмі Україна згадується лише як «Малороссия», адже як, цитую, говорять офіцери: «История творится в Петербурге, тут она и умирает». В російській історії Україна згадується саме як «недоросія», це території, які нібито вважаються російськими, але повноцінно ними не являються, якісь там «малороси».
У фільмі «Русский характер» 2014 року події відбуваються в Криму, куди приїжджає моряк із Севастополя через смерть дідуся, він встає на захист мешканців селища, яких олігарх Юрій Гаджало хоче вижити й побудувати на цьому місці дорогий готель. В головного героя виникає конфлікт з місцевою міліцією, яка заплющує очі на злочинства бандитів і покриває їх, але з допомогою місцевих жителів вони починають чинити супротив. Серед бандитів показують українськомовних, які нібито є українцями.
-21 век на дворе откуда взялись эти бендеровцы?
-Да обыкновенные бандиты, за деньги работают, за наркоту, а прикрываются идеологией. Говорят Крым это наша земля, украинская, а вас здесь и не стояло, а если сами, говорят, не уедете мы вас скоро резать начнем.
Росіяни у своєму, як вони називають, Криму, борються проти “безчесних” українців. Також в сюжеті неодноразово наголошують на українській мові, якою герої частіше викривляються і неввічливо просять перейти на українську. «А шо, нашої мови не знаєш?» (фрагмент із фільму 25:25 хвилина)
Росіяни нарікають українців у своїх фільмах «хохлами, бандеровцами, нацистами» і для них це здається вже звичним і нормальним. Ось як у фільмі «9 рота» в діалозі між українцем і грузином:
-Полтора года сидим
-П’ятнадцять місяців
-Слушай, я без тебя считать умею, хохол поганый.
Фільм “Солнцепек” 2021 року. Дії сюжету відбуваються в травні-червні 2014 року на Луганщині, хоча зйомки проходили в Євпаторії та Сімферополі. Розпочинається картина введенням глядачів в “реальну історію”, як її називають більшість російських ЗМІ, подій 2014 року:
“В сущности, под видом АТО украинскими государственными органами были организованы широкомасштабные боевые действия, повлекшие за собой массовое истребление мирного населения. Власти Украины отправили на юго-восток страны регулярные войска и добровольческие батальоны (так называемые “добробаты”), большую часть которых составили уголовные элементы, мародеры и националисты. Фактически начался повсеместный геноцид русскоговорящего населения.” (фрагмент із фільму 00:37 хвилина)
Станом на 2012 рік 53% громадян спілкувалися переважно українською. В прайм-тайм 8 найрейтинговіших телеканалів у жовтні 2013 року частка російської мови в ефірі перевищила 50%, а української – 31,8%.
(дані взяті з https://life.pravda.com.ua/society/2012/11/9/115486/
https://texty.org.ua/articles/49503/Ukrajinska_mova_trymaje_pozyciji_v_osviti_j-49503/)
На Луганщині в часи 2013 року “регіональна” мова, тобто російська, витісняла державну, про це свідчать матеріали за січень 2013 Радіо Свободи.
(дані взяти з https://www.radiosvoboda.org/a/24815779.html)
Теорія про те, що добровольчі батальйони АТО у 2014 році йшли чинити “геноцид русскоговорящего населения” не відповідає дійсності.
Російськими очами цей період показали як супротив “визволителів” і “захисників” Росії українських територій та “мародерів” і “націоналістів” українців, які прийшли нищити свій же народ.
Час і події довели, що мистецтво і політика це невіддільні одне від одного речі. Кіно є одним із найпотужніших засобів політичної пропаганди, де вигідна точка зору представляється не через прямі висловлювання чи заклики, а через художній відеоряд. Фільми, впливаючи на емоції глядача, формують необхідну владі картину світу.
підготувала Катерина Касімова
