Частина Запорізької області вже більше року знаходиться під тимчасовою окупацією російських військових. 17-річний Дмитро з Василівського району розповів нам про життя під окупацією, причини виїзду, та про дорогу на територію підконтрольну Україні.
Сімнадцятирічний Дмитро з села Василівського району перебував під російською окупацією 10 місяців. 24 лютого о 8 ранку він прокинувся від купи повідомлень про початок війни.
“ Перший день пройшов тихо. На другий – навпроти мого подвір’я стояли наші військові, 50-70 чоловік. Я з батьком допомагав їм обслуговувати їх техніку, бо вона була старою. Ми давали все необхідне, що тільки їм було потрібно: їжу, сигарети, тощо. Третій день, 26 лютого – перший бій позаду. З тієї бригади, яка була у нас, постраждало багато воїнів,” – згадує він.
Після сильних боїв українські війська відступили у бік Запоріжжя. З Криму йшла величезна колона: танки, БМП, КАМАЗи і тому подібне. Армії рф вдалось захопити Василівку, після чого життя населення сильно змінилось.
“Ці дні були, як страшний сон, російські військові крали все, що потрапляло їм на очі, та гвалтували жінок. Уродженці Бурятії та Ічкерії почували себе, як вдома і дивились на мене, ніби це не вони в мене вдома, а я у них. Російська армія була схожа на безхатьків: брудні, беззубі, мало приємні та дуже полюбляли вони випити… Вся їх сила була в автоматах”.
З перших днів окупації, коли був зв’язок Дмитро намагався давати корегування про місця накопичення ворожої техніки, але через деякий час він зовсім зник.
“Перший час росіяни сильно боялись мирного населення, бо вони не знали що від нас очікувати. Вони ходили з автоматами і були завжди насторожі. Через деякий час вони розслабились, бо в селі залишили лише люди похилого віку. Гарне спілкування вони отримують лише від колаборантів і прибічників “русского мира ”.
Дмитро не збирався евакуюватись до кінця деокупації, але його вік підходив до повноліття. Треба було починати навчання.
“Мені не хотілось навчатись в російських закладах, тому я прийняв рішення, що варто виїжджати. Їхав я через місто Василівка, саме там був останній російський блокпост. Їхав з перевізником на бусі, на блокпосту мене повністю оглядали, перевіряли наявність татуювань, багаж, телефон. Через хвилин 40 ми поїхали. Дорога була складною, ми швидко дістались до українського блокпосту.”
Подолавши останній російський блокпост, перше, що відчув, це полегшення від того, що всі жахи позаду, більше всього він радів, тому, що вже не побачить увесь контингент російської армії. Після евакуації Дмитро вступив до вишу та почав підробляти. Повернення додому хлопець розглядає лише після повної деокупації Василівського району.
підготувала Вікторія Іванова
