9 років і більше 365 днів боротьби за свободу. За цей час ми чули безліч розповідей українців і ще більше лишаються нам невідомими. А що стосовно тих, з ким ви навчаєтеся на одному факультеті? Щоб дізнатися більше про неймовірних людей поруч, ми заснували проєкт “Сміливість. Журфак”. Він покликаний розповісти про сильні вчинки наших студентів. Хтось волонтерить, ходить на демонстрації, створює неймовірні проєкти, працює на перемогу України як в тилу, так і на фронті. І розповісти ці історії – це найменше, що ми можемо.
У цьому випуску ми поспілкувалися з Марією Поповою. Студенткою 3 курсу факультету журналістики. Розмова про важкий емоційний стан, виїзд за кордон, роботу зі студентським інформаційним фронтом та не тільки.
Як би ти себе протитрувала?
Дівчинка, у якої амбіції й бажання стоять попереду страхів. Мені здається, це найвдаліший опис мене як людини, мій розвиток для мене є першочерговою цінністю. Але, якщо ти хочеш, щоб я описала себе саме в розрізі воєнного часу, і якихось своїх дій в той момент, це буде важко зробити, бо я не вважаю, що робила щось нереальне. Я відчувала, що мушу це робити, і мені здається, тоді кожен українець прикладав і багато хто продовжує прикладати максимум зусиль, щоб допомогти країні…
Проєкт «Сміливість. Журфак» присвячений річниці повномасштабного вторгнення, тому тема війни буде підніматися і без наступного питання нікуди: 24 лютого – яким ти запам’ятала той день?
Завжди, коли я розповідаю про 24 лютого, спочатку згадую 23. Тоді я думала, що це найгірший день в моєму житті: в мене горіли дедлайни по проєктах на практику, були проблеми на роботі, я була дуже втомлена. Але тоді я знала, що прокинусь 24 лютого, продовжу формувати своє дизайнерське портфоліо, а ввечері поїду на нагородження Кубка першокурсника, якого ми так сильно всі чекали. Точніше я думала, що знаю… 24 лютого я прокинулась о 6 ранку від телефонного дзвінка моїй мамі в сусідній кімнаті. Крізь сон я почула щось типу: “Яка війна? Це жарт”? Через 2 хвилини мама вже бігала по дому, в паніці збираючи тривожну валізку. Тим часом, я взяла телефон в руки і побачила забиті повідомленнями чати. Перше, що я прочитала було повідомлення від подруги: “Маш, почалося…”. Перші 2 години я не мала ніяких емоцій. Ні паніки, ні страху, нічого. Мені здавалось, що це сон, але чим більше було новин, тим більше наростала тривога. З приходом темряви, в мене почались панічні атаки, було важко дихати, засинати більше ніж на 2 хвилини. Я не могла спати – постійно моніторила новини.
Що допомогло тобі пережити цей жахливий стан?
Техніки дихання, постійний контакт з близькими і друзями в чатах. У перші дні мабуть не було ні секунди, щоб чати мовчали.
Я знаю, що ти виїхала за кордон, остаточним важелем у прийнятті цього рішення став твій стан, чи були ще якісь причини?
На той момент моїй молодшій сестрі було 4 рочки, а брату 13. 10 днів ми чекали, що все це завершиться, але коли окупанти вперше почали обстрілювати Запорізьку АЕС, ми всю ніч не спали, слідкували за новинами. Вранці з мамою прийняли рішення виїжджати в Польщу, в першу чергу заради дітей.
Це дуже сміливе та раціональне рішення. По приїзду, яким був твій період адаптації в Польщі?
6 місяців абсолютної апатії і відчуття провини за те, що багато родичів і друзів залишились вдома. Вони кожен день чують тривоги і бачать ракети, а я в цей момент знаходжусь у безпеці. Я не могла займатись танцями, бо мені здавалось, що все чим я жила до цього не має ніякого сенсу, і ніяк не допоможе перемозі України. До того всього додавався мовний бар’єр, пристосування до клімату, звикання до не запорізьких вуличок, цін в магазинах тощо. На все це йшло дуже багато енергії, якої на той момент і так не було. Єдине, що тоді підтримувало мене, це робота в інформ напрямку нашої студради (на той момент я була головою), ми зайняли активну позицію в лавах інформаційної оборони, а також мені допомагала волонтерська діяльність, якою я займалась перші 3 місяці знаходження в Польщі.
Ці два аспекти допомогли тобі повернутися до більш стабільного внутрішнього стану?
Вони тримали мене в балансі й не давали вигорати, але повернутись до стану, який можна було б назвати стабільно хорошим – було нереально. Перші місяці мене відволікали ці справи і навчання, але волонтерський штаб закрився в червні, робота в інформі влітку вже не була такою активною, бо всі дуже втомились і навчання, звісно, теж не було. Це довело мене до критичної точки, і в серпні я повністю вигоріла. Постійно плакала, хотіла додому, абсолютно не було бажання щось робити. Тому я прийняла рішення звернутися за допомогою до спеціаліста в галузі психотерапії. Вона допомогла мені зрозуміти, що моя депресія точно не допоможе Україні. Тому я почала працювати, розвиватись і потрошки виводила себе з цього стану.
Ти сказала, що одна з небагатьох речей, що тоді тебе підтримувала – це була робота в інформаційному напрямку студради журфаку, і те, що ви зайняли активну позицію в лавах інформаційної оборони. Що ти маєш на увазі?
Ми публікували корисні пости про першу медичну допомогу, інформацію про збори, про те, як рятуватись в різних ситуаціях, корисні додатки, 24/7 були на зв’язку через сторіз. Наші пости викликали резонанс. Охоплення досягали більше 200 тисяч переглядів (при кількості підписників ± 800 на той момент).
Який матеріал отримав найбільші охоплення?
Це був пост про російські торгові марки (які не слід купувати в магазинах, щоб не підтримувати збройну агресію). Я тоді робила дизайн посту і взагалі не думала, що він викличе таку активність. Після публікації ми не встигали оновлювати інстаграм: лайки були щосекунди, люди писали дуже багато коментарів. Хтось писав, що це дуже крутий пост, хтось що інформація неправдива. Були високі охоплення, тому був і хейт в нашу сторону. Згодом ми зробили продовження цього посту з роз’ясненням історії походження кожної представленої ТМ, але за деякі неточності все ж таки публічно вибачились.
Дуже круто, що в цій ситуації ви повели себе як професіонали. Бо не всі готові роз’яснювати чи публічно вибачатися перед аудиторією. От ти описала, що ви стільки всього робили, і для цього, наскільки я розумію, треба було постійно тримати зв’язок з командою. Ти можеш пригадати, що було найскладніше в роботі у команді на той час?
На початку декілька людей з команди були в окупації або близько до зони бойових дій. У них не було зв’язку, а якщо і з’являвся то дуже поганий, і це заважало. Бо до війни все працювало як годинник: у кожного були чіткі задачі, прописувався контент-план. Тому коли хтось з такої системи випадає – стає складно. Проте ми були так заряжені, що кожен з нас працював за двох. Хто мав змогу, той постійно був на зв’язку.
Наступною перешкодою став виїзд багатьох членів інформу за кордон. Тому часу на контент ставало менше, треба було адаптовуватися, йти на роботу, і звичайно часу для участі в студентському житті не вистачало. Я навіть зовсім пропала з чату інформу поки добиралась до Польщі, а це було майже 4 доби.
Ну і третім етапом складнощів став період, коли всі втомились. Команда інформу взяла настільки різкий темп, що самі ж потім не змогли його наздогнати. Це стало однією з причин, чому я пішла з посади голови. Я відчула, що команді потрібна нова голова, яка дасть ковток свіжого повітря, і буде сама замотивована і мотивуватиме команду.
Я вважаю те, що ви робили як команда студради – це дуже цінно для журфаківців, і багатьом допомогло. І якщо повертатися до другої речі, яка допомогла тобі у перший період у Польщі – волонтерська діяльність. Розкажи будь ласка, про штаб в якому ти волонтерила.
Це важко назвати прям штабом. Це була маленька українська кафешка, куди поляки і німці привозили гуманітарну допомогу: їжу, одяг, засоби гігієни, речі для армії тощо. Ми сортували це та пакували по коробках. Якусь частину приходили і брали собі біженці, а те що залишалось, ми відправляли вантажівкою в Україну. Взагалі, за перший місяць роботи штабу волонтери вигрузили більш ніж 2 тони гуманітарного вантажу.
Ти сказала, що такий міні-штаб проіснував до червня, чому?
Як би це не було сумно, європейці втомились допомагати в такій кількості. З кожним днем привозили все менше і менше речей. Більшість допомоги йшла в більш масштабні штаби.
Я правильно розумію, що зараз вся допомога проходить через більш масштабні організації і в таких локальних немає великої необхідності?
Так, але масштабних, на жаль, теж стає менше…
Так це реально проблема, я маю надію у нас вийде більше глибше її обговорити наступного разу.
Ми вже майже закінчили, тому передостаннє питання: Марія Попова до повномасштабного вторгнення і зараз – в чому різниця? Як ти змінилась внутрішньо за цей рік?
Я дуже змінилась за цей рік. Тепер я більш стресостійка, не реагую на якісь проблеми та невдачі, бо знаю що страшніше війни точно нічого не має. Але найголовніше – я тепер дійсно усвідомлюю наскільки прекрасна наша країна, наскільки крутий в нас менталітет, і наскільки милозвучна мова.
І останнє, напевно найбанальніше питання, але воно є дуже важливим крізь призму планування свого майбутнього: Марія Попова через 10 років, яка вона?
Важко сказати, бо рік тому я уявляла себе сьогоднішньою зовсім інакшою, але стовідсотково я знаю, що вона так само прагне розвитку та кар’єрного росту, любить вчитися та ненавидить одну країну по сусідству з Україною та все, що з нею пов’язане )
Клас, маю надію ти будеш щаслива і саме такою як уявляєш себе))
Євгенія Таранченко
