9 років і більше 365 днів боротьби за свободу. За цей час ми чули безліч розповідей українців і ще більше лишаються нам невідомими. А що стосовно тих, з ким ви навчаєтеся на одному факультеті? Тих, з ким ви знайомі особисто, чи через три рукостискання? Адже довкола нас багато людей зі “сміливими” історіями. Тому ми вирішили запустити проєкт “Сміливість. Журфак”, завдяки якому ви зможете дізнатися про неймовірних людей поруч.
У першому випуску ми поспілкувалися з Христиною Сафоновою. Студенткою 4 курсу факультету журналістики. Розмова про виїзд з окупованої території, життя за кордоном, важливість проукраїнських демонстрацій та не тільки.
Проєкт «Сміливість. Журфак» присвячений річниці повномасштабного вторгнення, тому тема війни буде підніматися і без наступного питання нікуди: 24 лютого – яким ти запам’ятала той день?
Я знаходилася у своєму рідному місті Мелітополі. Ми прокинулись десь о пів на шосту чи о шостій від вибухів на аеродромі. Згодом вже з новин почули, що почалася повномасштабна війна. Батько почав облаштовувати наше підвальне сховище. Ось такий був напружений день. І вже під вечір ми вже ночували в підвалі.
Я розумію, що це дуже важкі емоційно спогади, і я дуже вдячна тобі, що ти ділишся ними. Ти сказала, що ти була в Мелітополі, і наскільки мені відомо, ви з сім’єю певний час ще там знаходилися. Розкажи, будь ласка, які були думки, коли окупаційні війська зайшли в місто?
Десь 25-го під вечір у новинах ми побачили, що біля міста стоїть ворожа техніка. Навіть було таке, що парочка людей виходила, і намагалася з ними (ред. окупантами) поговорити. Просили не заходити в місто. Це дуже хоробро було з їх сторони. Проте от наш знайомий хотів записатися в тероборону 22-23 числа, але йому не давали зброю. Так вийшло, що місто майже не оборонялося, і окупанти захопили місто дуже швидко.
Звісно через деякий час зникло наше телебачення. Також у мене дуже погано працював Інтернет. Мені інколи приходилося ловити сусідній. Але найчастіше нас рятувало радіо. Ми теж його ловили, якось підлаштовувалися, і так час від часу щось виходило почути.
Бачила, ти виходила на проукраїнські демонстрації в Мелітополі. Розкажи, які настрої були в українців, і як реагували окупанти. Бо наскільки я зрозуміла з попередньої відповіді, місто опинилося в інформаційній бульбашці.
Так ми декілька разів були таких демонстраціях. Вони відбувалися в центрі міста і туди ми йшли 30 хвилин пішки або на велосипедах. Взагалі було дуже страшно, бо боялися що хтось побачить і почне слідкувати. У цілому на таких демонстраціях звісно люди заряджались енергією. Та одного разу, коли я особисто не пішла на демонстрацію, люди почали йти на озброєних російських військових і ті відкрили вогонь. Це дуже страшно. Але люди хотіли свободи. Сподіваюсь, що скоро вже Мелітополь деокупують і ми всі повернемося назад.
Я теж дуже сподіваюсь, що це станеться якнайшвидше! Бо пам’ятаю, в українському інфопросторі було багато відео про ваші демонстрації – і це реально дуже сміливо та важливо. А коли ви виїхали з Мелітополя?
Ми виїхали в середині квітня, бо вже не могли терпіти все що відбувається. Це і багато техніки по вулиці, і військові, розставлені по всьому місту з автоматами. Та і ті самі черги на продукти й шалені ціни. Ще тоді все було в гривнях, але дуже тяжко було їх зняти: то інтернет поганий і люди стояли дуже довго в чергах ( інколи і по день-два). І тому ми вирішили виїхати з міста.
Якою була дорога до підконтрольної Україні території?
Найскладнішою була ця дорога від Мелітополя до Запоріжжя. Вона зайняла добу. Ми ночували біля Василівки, де нас зупинили. Ми там ночували і чули вибухи. Просто спиш в машині, чуєш ці вибухи, і думаєш: “А що робити? Куди тікати? Тут дерева по дві сторони, поле…” Отакі були моменти. Але на наступний день ми вже рушили, проте спокійно теж не змогли доїхати до міста. Почалися знов обстріли і ми поїхали іншою дорогою. Там нас зустріли вже наші військові і довезли під звуки вибухів до Запоріжжя. Там вже на Епіцентрі нас зустріли, обігріли, напоїли, накормили. Це таке щастя було взагалі.
Я рада, що вам вдалося виїхати на безпечну територію, це дуже сміливо та важливо. Запоріжжя стало для вас проміжним пунктом, куди ви поїхали далі?
У Запоріжжя ми пробули десь 3-4 дні. Спочатку нас розмістили в садочку. Там теж прийняли дуже класно. Потім ще перемістили в інше місце.Там ми ночували з переселенцями з Маріуполя. Ми вирішили їхати з Запоріжжя у більш безпечні місця. Ми їхали і зупинялися взагалі у незнайомих людей, які просто прихистили нас. Це і у Вінниці були люди, і на Волині. Звісно багато людей нас підтримували. Проте є одна людина, яка нас вела, можна можна сказати з Мелітополя і майже за кордон. Це людина з Херсонської області. Вона теж там довгий час була в селищі, яке знаходилося під окупацією. Але вона виїхала у Львівську область. В той час, коли вона нам допомогла, а зараз ми намагаємось їй допомагати як можемо.
Ми довго вагалися чи взагалі виїжджати нам за кордон. Але склалася дуже складна ситуація з грошима, до того ж ми не хотіли залишати батька одного. Проте ми все ж таки виїхали. І знаєш, ми їхали не до якихось там родичів. Ми взагалі не знали куди їдемо. Просто в тому місті Німеччини, куди ми відправились, була наша сусідка з Мелітополя, яка виїхала раніше, та її сестра. Вони сказали, що допоможуть нам. І ми вирішили їхати в це місто, просто ось так.
Слухаючи тебе, впевнююсь, які в нас круті люди) Я бачила в твоїх соцмережах, що ти часто ходила на пікети, це було організовано масово чи ваша власна ініціатива?
Звісно нам на початку потрібна була адаптація, але потім зрозуміли, що просто сидіти та плакати – це не вихід. Почали шукати інформацію, що можна робити. Місто, в якому ми зупинилися, маленьке, тому часто тут демонстрації не відбувалися. Тому ми просто вирішили виходити на поодиночні пікети в центр міста.
Дуже цікаво дізнатися про проукраїнські демонстрації, на яких ти була. Яка була найбільшою? Які настроі панують серед українців та іноземців?
Усі демонстрації по особливому запам’ятовуються. Вони на різну тематику. Вони можуть були приурочені, якимось трагічним подіям, або ми спонтанно збиралися, щоб говорити про обстріли або теракт в Оленівці. Також були масштабні демонстрації. Наприклад, як в Берліні. Вони і зараз проходять дуже часто, але в нас немає такої змоги кожен раз іздити. Бо це дорога далека і плюс квитки коштують недешево. Ось в травні ми були, бо тоді ще можна було пересуватися безкоштовно. Тоді й масштабність інша була: українці зібралися біля канцлера. Ми дуже сподівалися, що нас почують.
Ну звісно, по можливості,ми беремо участь у демонстраціях в своєму теперішньому місті або в сусідніх. Це Ґановер або Вольфсбург. Намагаємося не пропускати і ходити на кожну демонстрацію, але зараз вже не так часто це відбувається.
Як ти думаєш , чому зараз вже не так часто це відбувається?
Напевне, тому що маленьке місто. Тут, звісно, є організатори – спілка українців. Вони займаються волонтерством, організовують ці всі демонстрації, заходи для українців. Але у них ще й робота, і напевно, просто не вистачає часу. І зараз не те щоб раз на тиждень, а й навіть раз на місяць не завжди виходить їх організовувати. Взагалі всі ці демонстрації – це доволі складно тут. По-перше, треба знати добре мову, а по-друге, кожну демонстрацію треба зареєструвати. Організатори мають піти у відповідний відділ поліції, розповісти скільки буде людей, хто буде волонтерити, хто буде за що відповідати. Але, ця спілка тут вже давно сформована. Вона займається волонтерством з 2014-го року. Проте після 24 лютого тут з’явилися й інші люди, які також збирають гроші для військових, купують одяг,тепловізори, і вже відправляють в Україну. Ось так уже й сформувалися тут свої волонтери.
Зрозуміла, дуже багато впирається в бюрократію. Але круто, що у вас є ця спілка волонтерів, яка допомагає українцям. І передостаннє запитання: Христина Сафонова до повномасштабного вторгнення і зараз – в чому різниця? Як ти змінилась внутрішньо за це рік?
Напевно з’явилося багато люті. Як і у більшості із нас. Але, я ще не навчилась її контролювати й інколи вона дуже шкодить мені.
І останнє, напевно найбанальніше питання, але воно є дуже важливим крізь призму планування свого майбутнього: Христина Сафонова через 10 років, яка вона?
Звісно, всім нам складно щось планувати, але я хочу все ж таки знайти себе в цьому житті, й дуже хочеться жити у вільній країні, на своїй землі та розвивати її.
Я впевнена твої бажання здійсняться, бо Україні потрібні такі свідомі та віддані громадяни. Дуже дякую тобі за це інтерв’ю , це дуже цінно, що ти поділилася частиною свого життя.
Євгенія Таранченко
