Олена Лисенко під час роботи. Фото: Олена Лисенко
До початку повномасштабного вторгнення кореспондентка “Суспільне Запоріжжя” Олена Лисенко писала про різні культурні та соціальні події. 24 лютого змусило її змінити напрямок своєї роботи, тому зараз вона постійно їздить до прифронтових районів Запорізької області. Про роботу Олени в зонах активних бойових дій та силу працювати попри постійну небезпеку обстрілів – читайте далі.
Ранок 24-го лютого для сім’ї Олени почався дуже дивно. Пригадує, о п’ятій ранку її чоловіка-поліцейського терміново викликали на роботу, поки вона збиралася в редакцію і готувалася везти свою трирічну дочку в дитячій садочок. Через півгодини пані Олені зателефонував її чоловік і повідомив, що почалася війна.
“Я не повірила, напевне, ніхто не повірив, що насправді почалася війна. Він сказав мені збирати речі, брати малу, телефонувати батькам, бо ми живемо в Комунарському районі, тому там було близько дуже. Ми зібралися і вже більше року я не живу вдома”.
За словами Олени всі важливі документи вивозили в Київ, а данні з комп’ютерів видаляли, оскільки боялись, що росіяни можуть зайти в місто. Сама кореспондентка довгий час працювала віддалено, бо була з дитиною. До початку Великої війни Олена здебільшого писала про культурне та соціальне життя області. Нині її професійна увага сконцентрована на ситуації в зоні ведення бойових дій.
“ Я вийшла на роботу і мені запропонували поїхати в Оріхів: “Будемо їхати з волонтерами, хочеш з нами?”. Я кажу: “Так, буду їхати”. Це був мій особистий вибір, тому що в мене є донька, яку ми виховуємо як справжню українку і мені б не хотілося, щоб після війни, коли вона стане дорослою, їй було якось соромно за маму. Я вважаю, що вона буде пишатися. Може мама робить і не дуже розумні речі, ризикує своїм життям, але, а хто як не ми будемо туди їздити? Інші не поїдуть; волонтери, так, вони їздять допомагати, але от показати саме інформаційно, що відбувається – це можемо тільки ми”.
Олена Лисенко в Оріхівському районі. Фото: Олена Лисенко
Журналістка розповідає, що їй не було важко змінювати свій тематичний напрямок. Натомість найбільшою складністю для пані Олени було чути та усвідомлювати що відбувається. Згадує, як 3-го березня, коли почалися бої в Енергодарі, загинув хлопець з тероборони, з яким вона спілкувалася 23-го лютого.
“Це було дуже складно, тому що ти розумієш, що ти з цією людиною стояв поруч, а тепер цієї людини немає. (…) Через всю ось цю ситуацію ти не звертаєш увагу, що ти вже не знімаєш фотовиставку – ти знімаєш військових і спілкуєшся на військову тему”.
Олена Лисенко не мала досвіду необхідного для військового журналіста: як спілкуватися з людьми, як загалом працювати в небезпечній обстановці. Тому їй довелось отримувати знання вже під час роботи.
“Треба було працювати дуже швидко. Ми всі боїмося – це нормально. Але я дивилась інші сюжети, дивилася як визволяли Харків, я дивилася про Харківську область, Херсонську область, я дивилася вже більш досвідчених журналістів – військових журналістів. Треба було навчатися. Звичайно, ти приїхав і ти одразу навчаєшся – у тебе немає ресурсу на те, щоб думати пів дня, чи ще щось робити. Треба розуміти, що ці люди постійно знаходяться на прифронтових територіях, постійно вони чують вибухи. Ми слідкуємо за людьми та їхньою поведінкою, як вони себе ведуть, щоб краще зрозуміти як працювати”.
Зокрема, важливою навичкою в роботі військового кореспондента стало вміння фільтрувати інформацію, яка загрожувала б безпеці людей. Олена розповідає, жителі прифронтових територій з певною радістю зустрічають журналістів, показують наслідки російських обстрілів. На її думку, тамтешні звикли до частих ворожих атак.
“Люди з радістю все показують – їм до такого ступеню не вистачає інших людей. Їх дуже мало (на прифронтових територіях – прим. авт.). Ти приїжджаєш – їх двадцятеро і вони дивляться на тебе, і ми для них як рятівники, бо можна комусь розповісти свою історію, можна пожалітись, що ти дуже втомився”.
Олена Лисенко бере інтерв’ю в місцевої жительки. Фото: Олена Лисенко
Найбільше Олені Лисенко запам’яталась історія жінки, яка проживає в Оріхові й не збирається покидати рідне місто, як би небезпечно і нелегко там не було. Її будинок ледь не зруйнувала міна, однак жінка продовжує жити в Оріхові та навіть збирається саджати город.
“ Вона показала, що прилетіла міна, яка повністю рознесла дерево, яке там росло, і гараж. Це дерево якраз закрило будинок, тому він залишився цілим, і вони теж. Вона каже: “Кожного разу, що до нас прилітає, ми дякуємо, що це наш наступний День народження”. От вони вже не розуміють того, і я думаю, як ви залишаєтесь, хоча це так складно. І це ще була весна, вони вже саджали город. Я кажу: “А ви на своєму городі будете садити?”, а вона: “Ні, в мене там стирчить ракета, а в моєї сусідки – не стирчить, тому буду вирощувати у сусідки на городі”. Це для мене було щось переломним, тому що я думаю людей нічого не зупинить – в неї стирчить ракета на городі, тому вона посадить в іншому, але вона посадить”.
Кореспондентка розповідає, що найскладніше для неї – це поїздки не на місця прильотів в прифронтових містах, а в самому Запоріжжі.
“Складно знаходити в собі силу спілкуватись з родинами, які втратили будинки, близьких. Але, насправді, ми розуміємо що ми це фіксуємо і це потім буде проти росії використане, тому, все-таки, напевно складніше для мене – це не прифронтові території, а прильоти по місту.”
Олена Лисенко в Оріхові. Фото: Олена Лисенко
За рік роботи пані Олена так і не змогла абстрагуватися від війни через всі жахливі історії, про які постійно чула. Вона каже, що наскільки б важко не було, інших варіантів немає, оскільки більше ніхто не зможе розповісти про те, що відбувається. Тому, жодного разу в неї не виникало ідеї покинути свою роботу.
“Я перший раз коли приїхала на будинок біля п’ятиповерхівки на вул. Незалежності, там де, наче 13 людей загинуло, я це все побачила, я підійшла, поплакала, а потім пішла робити свою роботу – варіантів немає просто”.
Наостанок, в одному з матеріалів Олени Лисенко, її героїня сказала: «Падати духом не можна, життя продовжується, бо як впадеш — ще гірше буде». Кореспондентка “Суспільного” підтримала ці слова.
“Повністю розділяю, бо мені здається, що ми ніколи не були настільки впевнені в своїй країні як зараз. Ми йдемо далі, ми це все робимо, і я впевнена, що дуже скоро ми будемо на деокупованих територіях спілкуватися з людьми, підтримувати цих людей, допомагати цим людям, і разом всі поїдемо на море”.
авторка: Вероніка Христіч
