З повномасштабним вторгненням життя кожного українця розділилось на “до” та “після”. Раптові зміни стали ударом для багатьох: комусь довелося покинути свій будинок і тікати у невідомість, а хтось втратив у цій кровопролитній війні найважливіше – рідних й близьких. Наш фокус перемістився на зовсім інший масштаб, інший рівень проблем, більш серйозних і базованих.
Допомога армії, собі, сім’ї й взагалі тим, хто її потребує (літнім людям, переселенцям, сусідам). Ми більше стали співчувати, розмовляти один з одним, підставляти плече. Це пов’язано думаю з тим, що чим складніші проблеми, тим більше бажання цьому протистояти, не з усіма звичайно так працює. Для мене ці події стали поштовхом до переосмислення багатьох питань.
Я почала порушувати питання українізації. Зрозуміла, що мені не вистачає знань з історії та культури нашого народу, тому почала цікавитися, читати, дивитися старі історичні та документальні фільми, а також долучати батьків. Було складно поза навчанням спілкуватися у повсякденному житті з людьми українською. Я почала з того, що зверталася нею до працівників в магазині, громадських закладах. З кожним разом манера спілкування ставала тільки впевненішою, зараз немає дивних та некомфортних відчуттів. Я була здивована, що після 24 лютого деякі мої близькі обрали бік агресора, а дехто натягнув маску “я поза політикою, я ні за кого, я за мир”.
Виявилося, що для мене важлива політична позиція. Дві найкращі подруги виїхали за кордон. Я втратила більшість своїх друзів, що стало для мене переломним моментом. Моя бабуся опинилася в окупації в Пологах, з нею не було зв’язку місяць, не було і новин звідти. Перші місяці можна схарактеризувати як емоційна гойдалка. Страх, паніка, невизначеність, небезпека. Разом iз батьками ми залишились в Запоріжжі. Раз за разом з періодичністю в кілька місяців виникали чутки про можливе вторгнення, що Запоріжжя може перетворитися на другий Маріуполь. Це обговорювали на роботі, на базарах та в магазинах, всюди, куди ми ходили. Як майбутній журналіст і загалом стресостійка людина я не сприймала їх серйозно, але важче було пояснити це рідним, заспокоїти їх.
Люди виїжджали, а нам не було куди їхати, ми не готові були залишати свій будинок, але все одно це неодноразово обговорювали. Ближче до осені ситуація у моєму місті почала загострюватись, почастішали прильоти. Коли російська ракета влучила в сусідній дiм, я була вдома сама. Цього ранку багато сімей, що жили в центрі, постраждало, чимало зруйнованих будинків і доль. Слабко пам’ятаю чим я тоді керувалася, але насамперед під час перших вибухів я полізла діставати котячий кошик на антресолі. Мої руки тремтіли, я ніяк не могла його дістати, а поруч кружляла старенька вже кішка і нестерпно нявчала. Я сподівалася, що встигну. Після всього я боялася заходити до себе в кімнату. Все моє ліжко було у склі через розбиті вікна, а навпроти чулися крики, звуки мигалок швидких та рятувальників, вони не змовкали ще деякий час.
Я поїхала пожити до тата на тиждень, там я змогла прийти до тями. Ми багато говорили з ним про цю ситуацію, про війну, мені ставало легше від його підтримки. Зараз проходячи повз ці понівечені будинки я затримую подих, намагаюся не думати про те, що трапилося з власником тієї кімнати, яка зараз розкрита як ляльковий будиночок.
Вимикання світла стали несподіванкою, до якої ми не готувалися. Так мій тато-електрик почав вчити мене економії електроенергії. Я навчилася стежити за напругою та розбиратися в деяких електроприладах. Це справді цікаво! Під час вимкнення світла я часто одягала теплі шкарпетки, залізала під ковдру і читала улюблені фантастичні книги. Значна кількість людей за ці дев’ять місяців внутрішньо подорослішали. Нам довелося брати на себе набагато більше завдань та обов’язків, ніж раніше. Через це люди надто сфокусувалися на допомогу комусь, забуваючи про себе. Я сама неодноразово ловила себе на думці, що “комусь зараз ще гірше, я не можу скаржитися”, але це неправильно. Ми не повинні знецінювати власні проблеми! Ми маємо не забувати й про себе, піклуватися та дослухатися до своїх потреб! Мене обурюють люди, які в соцмережах пишуть: “Як ти можеш собі це дозволити, а як же допомога армії?!” або “Ти ходиш у кафе? Зараз же війна, не той час для гулянь та відпочинку”!
Коли ще якщо не зараз? Кожен має право на чашку кави вранці у затишному кафе, якщо він того хоче, на покупку тієї речі, про яку так довго мріяв або навіть просто на відпочинок. Це не скасовує наших повсякденних обов’язків. Це не означає, що ми забуваємо про війну. Саме час зробити те, на що не наважувався або так сильно бажав.
Катерина Касімова
