У перші дні повномасштабного вторгнення для всіх мешканців країни життя наче поставили на паузу. Час зупинився в якийсь момент, і всі справи відійшли на задній план. І хоча велика війна триває вже понад рік, дехто й досі продовжує сидіти у тому моменті. Наче більшість вже пристосувалася до такої буденності, проте є і ті, кому важко уявити реальну картину життя на сьогодні.
1. Розкажіть, будь ласка, як ви виходили із цього стану?
На початку окупації я не намагалась вийти із цього стану, а продовжувала в ньому жити або просто не думала про те, що коїться. Я намагалась відгородитись від подій, які відбуваються навколо, тому багато читала. Тоді для мене це був єдиний вихід просто втекти. Читала художні книжки, бо в ці моменти ти не живеш своїм життям, а проживаєш життя персонажів. І ти можеш о,бирати історію, як натомість в реальному світі історія обирає тебе.
2. Що саме вас надихає не зупинятися перед труднощами?
Люди, з якими я спілкуюсь, вони для мене величезна підтримка. Навіть рушійна сила, можна сказати. В нас постійно з’являються плани, ідеї, мрії. Взагалі, наше коло спілкування визначає нас. Тому мені пощастило, що зі мною такі цілеспрямовані люди, які готові рухати світ разом. Ми постійно шукаємо можливості для розвитку, і ніщо нас не зупинить, ніякі труднощі.
3. Від початку повномасштабного вторгнення і до сьогодні ви та ваша сім’я перебуваєте під окупацією. Які проблеми виникали за цей період?
Особисто для мене проблемою був Інтернет і зв’язок. Через це я пропустила семестр навчання в університеті. Щоб хоча б щось скласти, доводилось інколи ночами сидіти в машині, аби зловити сусідський інтернет та виконати бодай якісь завдання. Зараз ситуація стала краще, є можливість ходити на пари та працювати. Нині проблема з паспортами, бо змушують брати російські та евакуюватись в ростов. Напевно, відчувають, що вже час тікати. Особисто я паспорт брати не хочу і при можливості не буду. Чесно кажучи, не знаю, що робити у випадку, якщо будуть змушувати.
4. Як, на вашу думку, держава може допомогти таким родинам?
Найкраща допомога зараз – це якомога швидше звільнити окуповану територію. Не треба грошей, ми в змозі заробити собі на життя. Не треба нічого, окрім свободи, яку я мала до 24 лютого 2022 року.
5. Життя складається із дрібничок, які ми робимо щодня. Ваш топ речей, що надають сенс існуванню в окупації?
Перше, що роблю після сну – медитація. Медитація допомагає привести думки в порядок і налаштуватись на день. Друге, це спілкування з друзями або із сім’єю. Соціум дуже важливий для кожної людини. Думаю, якщо б я була одна, то з’їхала б з глузду. А так ти отримуєш підтримку і можеш ділитись нею з іншими. Третє, читання. Тільки тепер це вже як спосіб ширше відкрити для себе світ, а не втекти від нього.
6. Які культурні та особисті цінності, що раніше були важливими, стали незначними під час окупації?
Думаю, страх, сором. Зараз немає, коли боятись чи соромитись. Життя одне, і якщо не проживу його на повну, нікому від того легше не стане. Тому треба робити все, що бажаєте. Захотіли сьогодні звільнитися з роботи, бо відчуваєте, що це не справа вашого життя – зробіть це. Захотілось поїхати в інше місто – їдьте. Хочете бути разом з людиною – скажіть про це.
7. Як впливає окупація на психологічний стан людини?
Окупація створює наче завісу. Розділяє мене зараз та ту здорову версію, до якої я прагну. Окупація зруйнувала повністю психологічний стан, бо стрес, купа сліз, купа смертей не проходять безслідно. Та головне працювати над собою, а ще краще піти до психолога, бо є такі проблеми, які неможливо вирішити самому.
8. Наостанок, у майбутньому, після деокупації вашого населеного пункту, що найперше ви хочете зробити?
Побачити друзів, поспілкуватись наживо, бо я вже забула, як це взагалі. Обов’язково куплю собі прапор України, бо так набридли ці ганчірки, які висять через кожен метр. Хочу бачити синьо-жовте всюди, сумую за цим найбільше.
підготувала Валерія Гетьман
