Для початку, хочу трошки познайомити з собою. Мене звати Денис, навчаюся на факультеті журналістики, живу у місті Запоріжжя. За декілька днів до війни, мої батьки вже розуміли до чого йде, але я вів суперечку з ними та не міг подумати, що почнеться справжня повномасштабна війна на теренах нашої рідної країни.
24 лютого, 5 година ранку. Цей ранок я запам’ятаю на все життя. У цей час я спав, але почув, як дзвонить мій телефон, побачив, що телефонував мій друг, але не встиг взяти, потім через хвилини дві, зателефонував ще один мій знайомий, я здивувався, чому взагалі вони не сплять у такий час, взяв слухавку, уже маючи якесь погане відчуття, немов зараз буде дуже погана новина… Так і сталось. Із криком хлопці повідомили мене що почалася повномасштабна війна та багато людей у соцмережах пишуть про те, що чутно вибухи у багатьох містах та селах України. Я кидаю слухавку і на момент просто усвідомлюю , що відбулося. Тиша… Наодинці сам з собою… Стан якогось трансу.
І тут різко пролітає винищувач. Все, тоді я зрозумів , що почалось… Вибігаючи з кімнати, я швидко розбудив батьків.
Спочатку була нереальна паніка, хаос, нерозуміння як діяти. Але через декілька годин, більш менш ми прийшли до тями. В перший день повномасштабної війни батьки гадали поїхати з міста чи ні. Я був проти, але у перші дні не категорично (про це поясню далі). Було прийнято рішення залишитись вдома, та перетворити оселю, на щось по типу сховища.
Мама пішла по продукти і так далі, а я з бабусею залишився вдома. Тато знаходився до війни за кордоном, та наразі не має можливості повернутися до нас, але я відчуваю його всебічну підтримку. Також, я кожен день на зв’язку з братом та моїми друзями. До початку всього цього, багато хто з знайомих говорив голосні, але пусті слова, по типу того, що “з автоматом будуть захищати місто”, але вийшло так, що ті, хто це говорив поїхали звідси ,а ті хто не казав це, залишились. Пройшло декілька тижнів і цей страх майже зник.
Я почав займатися волонтерством, допомагав розставляти барикади, вантажив гуманітарну допомогу, збирав речі біженцям. Найголовніше, я побачив те, на що здатний наш народ. Це не передати словами! Народ максимально об’єднався та став пліч о пліч допомагати військовим та людям, які потребують допомоги, хто чим може.
У один період я з хлопцями пішов у територіальну оборону, там пройшов прискорений курс навчання з тактики та бойової підготовки. Наразі я вже пристосувався до умов, які створила ця війна. Я вірю та знаю, що перемога за нами, іншого варіанту просто немає. Наприкінці хотів би сказати велике дякую військово службовцям, ЗСУ, бойовому полку “Азов”, добровольцям із інших країн, волонтерам, простим людям, які намагаються допомогти та всім силовим структурам, які захищають Україну.
Денис Дмитрик
