Війна змусила мільйони українців шукати безпечніші місця для себе та своїх родин. Данило, родом з Бердянська, переїхав на Харківщину, де його життя змінила російська агресія. Під постійними обстрілами він був змушений покинути рідну землю та шукати прихисток у Швейцарії. Його історія — це розповідь про втрату дому, адаптацію в нових умовах і те, як війна змінює погляд на життя.
Яким було твоє життя до початку повномасштабного вторгнення?
– Я родом з Бердянська, тож значну частину свого життя провів там. Але у 2020 році переїхав до Борової, Харківської області. Вів своє звичайне підліткове життя: радів життю, навчався, мав різні захоплення – спорт, робота з металом.
Чи думав коли-небудь про еміграцію до війни?
– За кордон – ні, але хотілося спробувати пожити в якомусь іншому, більшому місті.
Що стало останньою краплею, після якої ви вирішили поїхати?
– Харківщина постійно перебуває під обстрілами. В одну з ночей ми сиділи у підвалі, було багато гучних вибухів. Після одного з них у самому сховищі вибило вікно та двері, які були доволі важкі. Піднявся пил, люди почали кричати та панікувати. Через десь 15-20 хвилин, коли ми впевнилися, що ситуація стабілізувалася та більше нічого до нас не летить, ми вирішили піднятися до квартири та подивитися що там і як. Але дивитися майже не було на що. Більша частина була знищена. На першому поверсі у нашої сусідки було вщент знищено майже усе житло. Металеві двері увігнулися в середину. Ми з вітчимом навіть залазили через балкон, аби вибити ті двері. Потім ми піднялися до себе у квартиру. В нас також були вибиті вікна, пошкоджені кімнати. Вікно в моїй кімнаті лежало просто на підлозі. Постійні стреси, руйнування, часта відсутність звичних комунікацій (світло, вода, газопостачання) та, зокрема, цей обстріл стали для нас остаточними моментами, коли ми прийняли рішення виїхати.
Коли ви вирішили виїжджати, чи були думки, що, можливо, варто лишитись?
– Виїзд проходив, звичайно, не без проблем. Було багато сумніві, страхів через невідомість того, що чекатиме в іншій країні. Але якщо ми вже прийняли рішення робити це, то залишалося тільки докладати усіх зусиль та зробити.
Чи є хтось з близьких, хто залишився вдома?
– Вдома залишився вітчим, виїхали я та моя мама. Сильно на мене це не вплинуло, тримаємо зв’язок через телефон, спілкуємося.
Якими були твої перші враження, коли ти приїхав до Швейцарії?
– Перші враження були від природи: гарні пейзажі, гори, багато снігу, чисті, доглянуті вулиці, гарні будинки. Також здивувала певна пунктуальність та організованість. Якщо, наприклад, написано, що транспорт прибуде о такій-то годині, то так воно і буде, все чітко за розкладом.
Зовсім нещодавно випадково потрапив на одне свято (прим. Фастнахт – так називають карнавали перед Великим постом в деяких країнах). Було перекрито багато вулиць, доріг, відбувалося велике святкування. Але вже десь через пів години після завершення все було приведене до ладу, порівнюючи з тим, що було під час гуляння. Також вже відновилася уся логістика, функціонував транспорт.
Особисто для мене також було здивуванням через різність систем освіти у Швейцарії та Україні. Доволі важко було пояснити те, як відбувається навчання в українських вишах.
Чи відчули ви підтримку з боку місцевих жителів та держави?
– Основною, певно, була мовна проблема. Але з цим нам багато допомагали, інколи навіть надавали перекладача аби заповнити документи, наприклад.
Люди, які приїхали сюди раніше, багато розповідали про те, що коли швейцарці дізнавалися про те, що ти приїхав з України, то намагалися максимально допомогти хто як міг: матеріально, допомагали розв’язати питання із житлом, технікою, речам, пропонували допомогу з харчуванням і так далі. Зараз, звісно, це трохи скоротилося, але все одно трапляються люди, які продовжують допомагати.
Також є потужна підтримка від самої держави. Нам надали безоплатну кімнату у гуртожитку. Кімната невелика, але при цьому дуже комфортна, затишна, обладнана усім тим, що є необхідним для комфортного життя. Окрім цього надається фінансова допомога, якої цілком вистачає на речі першої потреби.
Що було найскладнішим у процесі адаптації?
– Через постійні обстріли, авіаційні нальоти вдома, на Харківщині було важкувато звикнути до того, що тут безпечно. Доволі часто можна почути, як пролітають гелікоптери (наприклад, медичні). А як зрозуміти, що людина приїхала з України? Ти бачиш людей, які підіймають голови, метушаться, намагаються щось побачити. А швейцарці на це ніяк не реагують, для них це не є чимось дивним або страшним як для нас.
Що для тебе сьогодні означає «дім»?
– Якось так завжди складалося, що для мене дім – це те місце, де я проводжу значну частину свого часу. Спочатку це був Бердянськ, згодом Борова, Харків. Тепер нове місце – Швейцарія.
Як ти змінився за час повномасштабної війни?
– Раніше багато думав про майбутнє, будував плани. З початком війни більше думаєш про сьогодення, «тут і зараз». Коли ти живеш під постійними обстрілами, не знаєш, що буде далі – це тисне. В деяких аспектах став спокійнішим, а в деяких навпаки – більш нервовим. Мені вдалося звикнути та адаптуватися до звуків вибухів, обстрілів. «Живий і вже добре», – така позиція була і є у багатьох людей. Напевно, зі сторони звичайної людини це може звучати дивно, але у нас відбувалося таке пристосування до реалій. Але, напевно, ця звичність частково має і свої плюси – навчився не панікувати, швидко приймати необхідні рішення в складних обставинах, покращилося критичне мислення.
Як ти справляєшся з тугою за домом?
– Звичайно є такі моменти, коли накривають думки, як вдома було класно. Але оскільки це вже не перший переїзд в моєму житті, то все якось почало відходити на другий план. Більше думаю про життя зараз, не живу минулим.
Чи було щось, що змусило тебе переглянути свої цінності або погляди на життя за цей час?
– Основна думка – це те, що ти переживаєш та боїшся не за себе, а за своїх близьких та рідних. Після обстрілів постійно була думка про те, що вже все одно на себе, аби з близькими все було добре, аби усі були живі, цілі.
Хочу додати також про те, що стикнувся із ситуацією, коли важкі моменти зближують зовсім незнайомих людей. Під час окупації Борової познайомився з Іллею, моїм товаришем, з яким і зараз близько спілкуємося, наче брати. Певний час ми жили один в одного, встигли поріднитися, допомагаємо один одному. Тоді зрозумів, що навіть незнайома тобі людина може стати ближчою, ніж якийсь інший родич.
Чи важко пояснювати місцевим людям, що відбувається в Україні?
– Доволі важко пояснити різні нюанси життя в Україні під час війни. Для місцевих це звучить дико, а для нас це стало вже чимось буденним. Наприклад, приготувати собі їжу на багатті, бо місяцями нема світла, газу – це стає нормою. Для місцевих, це, звісно, складно зрозуміти, але є багато підтримки, співчуття, навіть здивування (особливо коли демонструєш реальні фото та відео).
авторка: Катерина Тихонова
