джерело ілюстрації
Середа. На вулиці похмуро, але не дощить. На годиннику 15:40. Біля незламного хабу «Титан» сидить хлопець у білому халаті, а недалеко від нього розмовляє дівчина по телефону теж в білому халаті. Навколо студенти в різних образах. Це означає одне: через 20 хвилин розпочнеться «Студвесна». Про що ж вона буде? Про лікарів? Про хвороби? Сумніваюсь, звісно. Тому швиденько забігаю всередину і дізнаюсь деталі.
Я спускаюсь сходами вниз до головної зали. Але туди не доходжу. Бо поруч чую шалений гамір, у якому не розібрати слів. Зрозуміло одне: це студенти готуються до виступів.
Тому не втрачаю змоги підглянути за їхньою підготовкою.
Виявляється таким гучним був ІННІ (Інженерний навчально-науковий інститут ім. Ю.М. Потебні Запорізького національного університету). Навколо метушаться чорно-білі крапочки: це хлопці вдягнуті у чорно-білі фраки (а хтось ще у білі халати), а дівчата в чорні сукні і костюми. ІННІ буде представляти епоху 1880-х. У цьому гаморі намагаюсь розпитати акторів про їхні емоції, а також дізнатися, що буде головною фішкою їхнього номера.
(ІННІ за лаштунками. Творча метушня)
Другокурсник Богдан ділиться: «Хвилювань немає. Все добре. Я готовий на повну. А наша фішка – це початок номера. Я не скажу, що саме, але ви побачите».
Але Вероніка (справа на фото, де 3 дівчини) на відміну від Богдана хвилюється: «Серце так б’ється, що тремтить аж тіло. Але у всіх нас чудовий настрій і класні дружні стосунки».
(Богдан і Лера – студенти ІННІ)
Одна дівчина кричить, що загубила кофтину, і всі, хто вільний починає шукати її кофтину. А мені настав час віднайти журфакіфців та математиків.
Помічаю неординарну групку. У однієї дівчини цікавий макіяж: яскраво виражені чорні очі. У хлопця «адідаска». А значить переді мною студенти журфаку, які представляють епоху 90-х.
Дана, другокурсниця, ділиться, що трошечки є хвилювання: «Але я впевнена, що ми підготувалися досить добре і ми сьогодні гідно представимо свій виступ. А наша фішка – це харизматичні представники різних субкультур і шикарна гра Юрія Вікторовича (Костюк Ю.В. – викладач факультету журналістики).
(Журфаківці спілкуються і налаштовуються на виступ)
Час спливає, є ще 5 хвилин до початку виступу, тому знаходжу математичний факультет. У математиків образи прості, але цікаві. Вони представники футуристичних 2060-х.
Першокурсник Ваня ділиться, що настрій бойовий, готовий до всього: «Це не перший виступ у моєму житті, тому очікування найкращі, я готовий до бою. А наш номер вразить тим, що ми хочемо показати, як треба жити у майбутньому. Наші два режисери-постановники здобувають освіту вчителя, тому наш підхід до виступу педагогічний».
Я кожній команді зичу успіхів. І вже сама мчу до головної зали. Вільних місць майже немає. Прийшли гості, викладачі та друзі для підтримки своїх. Кожен в очікуванні. Ми готові зануритися в минуле і в майбутнє.
(Студенти математичного факультету доробляють образи)
Перші виступають ІННІ. Епоха 1880-ті.
Яскраві образи Марії та П’єра Кюрі – дослідників радіоактивності. За творчим сценарієм, П’єр наймає професійних грабіжників, які викрадають записи дружини та пробірку, які здатні зробити прорив у світі науки. Це відкриття чоловік привласнює собі й намагається його продати на аукціоні серед аристократії.
(Марія та П’єр Кюрі. У них сварка через невдалий експеримент Марії. П’єр не вірить, що буде якийсь результат. Він дратується, що його дружина постійно у науці. Він думав, що наука зробить їх щасливими: “Але, схоже, ми просто проміняли нормальне життя на нескінченну гонку. І при чому за чимось невідомим”…)
Але Марія викриває цей план, вона каже своєму чоловікові: “Ти продаєш мою душу за кілька монет?” Чоловіки-аристократи насміхаються над жінкою в науці, адже це неможливо. Жінка лише для того, щоб народжувати бійців. А наука повинна бути за чоловіками.
(Бал. Після нього – аукціон, де П’єр представляє радій, який неначе сам відкрив. Всі вражені відкриттю, бо цей метал надасть розвивати новітні військові технології, допоможе в лікуванні раку, але в руках злочинця він призведе до жахливих наслідків. Аристократія готова піднімати ставки. Йде запекла боротьба.)
Проте жінки мали змогу виступити та показати, що вони вміють думати, а їхні емоції не роблять їх гіршими від чоловіків. “Голос жінок має бути” – це гасло, нагадує нам, як жінки виборювали право, щоб їхній голос звучав у світі.
(“Голос жінок має бути”. На екрані слайд-шоу світлин жінок, які виборювали право бути почутими)
Справжня історія Марії та П’єра була інакшою, але не забуваємо, що вчені чоловіки неодноразово привласнювали здобутки жінок собі.
(Виступ завершено гучними оплесками)
Другим виступав математичний факультет.
2060 рік. Людство зазнало поразки, але боротьба триває. Андроїди підкорили міста, знищили уряди, придушили опір. Єдине, що лишилося, – це слово. І якщо воно виявиться могутнішим за бездушний метал, у людства ще є шанс вижити.
Увесь виступ присвячено тому, щоб перемогти систему. Але щоб її перемогти – треба не мовчати. І цей посил актуальний не лише для майбутнього часу, але і для сьогодення: світ належить тим, хто не мовчить. І іноді, щоб змінити світ, потрібно почати з себе. І тільки той, хто відкидає обмеження, здатен створити нову реальність.
Цей виступ був справді повчальним, як зазначив раніше Ваня. Урок один: “Ламати систему своїм словом”. Але слово повинно бути правдивим та істинним.
(Команда математичного факультету)
І фінальний виступ був у факультету журналістики.
Дві подружки дивилися фільм про 90-ті. Сміялися і дивувалися образам того часу: панки, гопарі (авторська зміна) – усе смішне, кумедне та неясне для молоді 2025 року.
(Дівчатка дивляться фільм про 90-ті)
Але коли дівчата заснули, то прокинулися у квартирі, де на стінах висіли килими і де їх встигла вже добряче вилаяти жінка в тигровому халаті. На вулиці продавали “дорогущий” квас за 6 копійок.
(Дівчата з 2025 прийшли на ринок, щоб купити модний шмот. Завзята продавчиня, яка продасть будь-що)
Дівчата усвідомили: вони саме в 90-х. Вони знайомляться з панками, які кидають виклик суспільству своїм зовнішнім виглядом та індивідуальним бунтом. А також починають спілкуватися з гопарями, які хоч і люблять нарватися на сварку, все одно не такі аж погані люди.
(Розбірки між панками та гопарями)
Виступ був просякнутий жартами та сміхом глядачів. Багато смішного було, бо хоч для студентів цей час далекий, але наші батьки в ньому жили. З їхніх історій ми приблизно такими й уявляли ці 90-ті.
(Студенти співають разом із журфаком “Восьмий колір”)
Це була епоха людей, які бунтували і кожен проявляв себе по-своєму. І закінчився виступ такими словами: “Кожен має право на свій стиль, музику та друзів. Ми усі різні, але в цьому наша сила. І кожен особливий по-своєму”.
(Панки та гопарі знайшли спільну мову. І ще у когось встигло зародитися кохання)
Так і пройшов перший день “Студвесни”.
Кожна епоха дарує свій урок, свій сенс та глибину. Ми не знайдемо ідеальну епоху, де будуть усі жити прекрасно, але кожен з нас має право обрати, як ми проживемо цю епоху: або з гідністю, або ні.
Текст: Катерина Белицька
Фотографії: Максим Дряпа
