Під час повномасштабної війни фешн-індустрія показала себе з новою силою. Ще з початку війни у 2014 році мода допомагає українцям виражати свою свідомість і позицію. Одяг та прикраси від українських дизайнерів і дизайнерок просувають упізнаваність української культури і звертають увагу на проблему війни за кордоном. Ми поговорили з українською дизайнеркою етноодягу та художницею Оксаною Бейлах про те, як вона створює свої роботи, як змінила її творчість повномасштабна війна і як їй вдається продовжувати працювати в кризових умовах війни.
В одному інтерв’ю “Суспільне Івано-Франківськ” Ви сказали, що позиціонуєте себе як художниця і головний напрям вашої діяльності – художня пластика шкіри. Ви стали працювати у напрямі текстильного малярства пізніше. То як ви почали моделювати одяг?
Я з дитинства знаходжуся в мистецькому середовищі. Після художньої школи закінчила Косівський технікум народних художніх промислів ім. Касіяна, де, власне, навчилася художньо обробляти шкіру, і цей фах став знаковим у моїй творчості. Ще я вчилася на художньо-графічному факультеті Прикарпатського університету, поєднавши мистецьку і педагогічну освіту. Тож, зараз є доценткою кафедри дизайну і теорії мистецтва Інституту мистецтв цього вишу. Так переходила з однієї мистецької школи до іншої, що і сформувало мою творчість.
Думаю, моя перша освіта, саме робота зі шкірою, відбивається на інших моїх творчих напрямках: в роботі з текстилем, а також у дизайні одягу, яким я почала професійно займатися у 2014 році. Не раз запитувала себе, чому саме це? Скільки пам’ятаю свою бабусю по маминій лінії, вона постійно щось вишивала, це був час радянської влади і за носіння вишиваної сорочки можна було отримати чималі проблеми за націоналістичні погляди, тому люди переносили вишивку в побут, скажімо в інтер’єрні роботи, різні серветки, скатертини, портьєри.Також, навчаючись в мистецьких закладах часто відвідувала музеї, де залюбилася в борщівські сорочки й вербовецькі рукав’янки. І саме вони стали таким лейтмотивом моєї творчості.
Пам’ятаєте свою першу вишиту сорочку?
Мати особливу сорочку – було найбільшим бажання. Тоді й не думала, що це буде масовий продаж чи стану дизайнеркою. Коли зробила першу сорочку, відповідно, була позитивна реакція, з’явились замовники і в результаті мене справа зачепила, і це як ланцюжок, який не можеш обірвати, запущений механізм, з яким я працюю дотепер.
Перша та одна з останніх сорочок майстрині (зліва на право). Фото: Оксана Бейлах
Тож не хочете змінити діяльність?
Знаходжусь у своїй стихії, проте шкодую, що бракує часу для творчих робіт зі шкіри та текстилем. Поки тримає вишивка, є клієнти, а це вже відповідальність.
Перші сорочки з вишивкою ви створили у 2014 році, під час Революції гідності. Як вона вплинула на вашу діяльність?
Не знаю, чи є така людина в Україні, на яку б це не вплинуло, і анексія Криму, і захоплення Донецька і Луганська. У мене в Луганську мешкав мамин брат, де і загинув. Напевно, тоді у свідомості відбувалося пробудження гідності, чи усвідомлення своєї українськості. У всіх була зацікавленість до пізнання своєї культури та традицій, особливої популярності набули вишиванки які демонстрували позицію народу на події.
А повномасштабна війна? Вона змінила вас і вашу творчість?
Тут треба додати ще й два «ковідні» роки, потім війна, словом попали з вами у складний період. Мені здається, у кожного є вигорання та депресивні стани, і у мене також. Щоб вистояти проти цього, треба знайти в собі сили, і багато в чому мені допомагає робота. Я й досі, рятуюсь вишивкою, мистецтвом, тим, що може відволікти. Але все одно неможливо настільки абстрагуватися, щоб не думати про події сьогодення, але розумієш, що потрібно працювати, щоб не втрачати здоровий глузд. Реалії життя змушують бути сильною.
Що ви робите, щоб знайти натхнення та сили для створення нових вишивок?
Ідеї для вишивки є завжди. Все навколо може стати натхненням, музика, поезія, хороший фільм… Раніше завжди любила працювати під музику, це розслабляло. Але за останні роки в житті стало забагато інформаційної частини. Тому, крім політичних чи аналітичних програм, щоб не пропустити нічого, під час роботи я знайшла для себе класний хід – слухати аудіокниги, та поезію.
В дописах вашого інстаграму є інформація, що особливістю ваших сорочок є вишивання ручним способом в авторській техніці. Що це за техніка?
Вона не має аналогів. Коли я розробляла її, то абстрагувалася абсолютно від усіх традиційних технік. Мала багато напрацьованих орнаментів, робіт з текстилем і шкірою, і можливо це було моєю ставкою все об’єднати і зробити щось неподібне.
Фото: Інстаграм-сторінка Оксани Бейлах (oksanabeilakh)
Крім того, викладаю в Інституті один з навчальних предметів «декорування і оздоблення одягу» на спеціалізації дизайн одягу, де знайомлю студентів з традиційними техніками оздоблення костюму, проте направляю на створення нових ідей, бо завдання дизайнера – продукувати інновації, і так як закликаю до цього студентів, відповідно стараюсь бути для них зразком (сміється, -авт.). При створенні своєї авторської техніки якраз знадобилися знання роботи зі шкірою, бо роблю перфорації цими інструментами. Поєднання перфорованих елементів і декоративних швів, що накладаються зверху, стало основою моєї техніки.
Ви якось казали, що не повторюєте орнаменти і збираєте їхній окремий багаж. Як ви знаходите нові ідеї для їх створення: десь шукаєте, можливо, у книжках, або вигадуєте?
На час інтерв’ю, так і було, зараз доводиться їх повторювати, робота на замовлення вносить свої корективи, хочуть саме таку сорочку, як на зображені, на жаль, замовники не завжди готові довіряти автору. Додам що не люблю в роботі монотонність, до прикладу, коли вишиваю один рукав, то другий вже є механічним повтор і це трохи напружує (посміхається, – авт.). Люблю експериментувати, у кожній роботі шукаю нові ходи і в такий спосіб назбирую авторські орнаменти, та декоративні шви.
До слова, про експеримент. З ним у мене пов’язано буквально все, що я роблю в мистецтві. До прикладу, як нами сприймаються вироби зі шкіри: переважно як роботи сувенірного характеру, прикраси, футляри, сумки, тощо. Свої роботи зі шкіри відмежувала від галантерейного асортименту, а розширила їх пластику ближче до напрямку образотворчого мистецтва, зокрема графіки в декоративних картинах та панно Звісно, матеріал диктує свої технічні можливості, проте все ж винайшла авторські ходи та виражальні можливості матеріалу (посміхається, – авт.).
А в роботі з текстилем?
Те саме стосується експерименту з текстильними роботами, обрала також не дуже популярний напрям, як текстильне малярство. Візуально, якщо дивитись на роботу здалека, вона сприймається як живописний твір, а підійшовши ближче, то умовні живописні мазки, виконують клаптики текстилю. До слова, тема мого кандидатського захисту, було дослідженням експериментаторських тенденцій в дизайні, працюючи над роботою та й з власних спостережень побачила, що бувають різні категорії митців, одні знаходять свою техніку і манеру, стають пізнаваними і напрацьовують кількість, інші ж шукають художню різноманітність, досліджують нове, експериментують, напевно, належу до других.
Робота з текстилю. 2014 рік. Фото: Facebook-сторінка Оксани Бейлах.
Робота зі шкіри. 2011 рік. Фото: Facebook-сторінка Оксани Бейлах.
Ви сказали, що клієнти хочуть те, що бачать. Тобто Ви не робите ескізи чи малюєте на папері, а одразу шиєте?
Якщо мова про вишивку то є відпрацьовані ходи і розуміння створення орнаментів, через те, ескізи на роблю, натомість в роботі зі шкірою чи з текстилем все-таки потрібне попереднє бачення в уяві, начерк, ескіз.
Щодо натхнення як продовження. На вашій сторінці в інстаграмі ми звернули увагу на незвичайні назви для сорочок: пурпурові паничі, холодна м’ята, засніжений серпанок. Як вам приходять такі ідеї назв?
З поезії беруться назви, з народних пісень. Відчула, що мене чіпляють ось такі цікаві назви і навіть є нотатки для них. Самі назви можуть спровокувати до створення картин, чи то орнаменту до вишиванки і вже її візуалізуєш, в думках підбираєш кольори та техніки. Все поряд з нами, тільки треба вміти почути чи побачити.
Тож, ви спочатку вигадуєте чи чуєте назву, а потім можете під неї підлаштовуватися?
По-різному. Можна зробити роботу і тоді асоціативно шукати їй назву, а можна почути або десь собі запам’ятати, і вона може тебе спровокувати до тієї чи іншої роботи.
Як ви створювали сорочку під час торішніх відключень світла?
Як і всі, заряджали можливі прилади освітлювальні, оці ліхтарі на чолі (сміється, – авт.). Звісно, старалися раніше лягати спати і раніше вставати, щоб зачепити світловий день. Але найбільшим викликом було впоратися морально і психологічно з тими реаліями та просто не опустити руки. Світло то таке. Коли є бажання –шукаєш можливості, завжди треба знаходити вихід.
Скільки часу у вас займало створення однієї сорочки в таких умовах?
Я не можу так сказати однозначно, це примітивне питання завжди ставлять митцям: «А скільки ви малюєте картину?». Процес може настільки зачепити, що сидиш до ночі, це залежить від складності орнаменту, від можливостей, від бажання. Зрозуміло, що через відсутність світла трохи довше відбувався процес, але в мене зорганізувалась сімейна артіль (ред. добровільне об’єднання людей для спільної праці): мама виявила бажання вишивати, сестра інколи пропонує допомогу, коли багато замовлень, підключаю колективну роботу (сміється). Зауважила що в перший рік війни, був період підвищеного попиту на вишитий одяг, я ледве справлялася з виконанням і хочу вірити, що кожен з нас, українців, має хоча б одну вишиванку.
Три роки тому ви казали, що не вмієте займатися самопіаром та багато втрачаєте від цього. І якраз ви розповіли, що інколи родина допомагає у справі. Чи є у вас тепер команда, яка допомагає з просуванням, закупівлею матеріалів, соцмережами чи ви займаєтеся всім самостійно?
В класичному розумінні слова команди в мене немає. Звісно, що з часом є напрацьовані ходи з веденням робочого процесу і це плюс, мінус, що цим займаюсь сама. З приводу піару… через характер «покоління з минулого», які чекають, що напрацьований багаж має стати помітним без піару, але виявляється на сучасному етапі це якось працює в мінус, на сьогодення, хто більше про себе говорить, того й помічають (сміється). Справді, покоління відрізняються, це бачу по своїх студентах, і власне робота з молоддю мені дуже допомагає свого роду взаємо обмін знаннями. Плюс юна донька, до слова моделі на сторінці в інстаграм – це мої племінниці (сміється), це теж командна робота. Сторінку веду сама, фотографую деколи в студії, чи майстерні.
З 2018 по 2020 роки ви брали участь у показі “Франківський подіум”, “Край.ка”, а минулого року в Українському показі у Брюсселі. В Україні триває повномасштабна війна, через що страждають всі галузі, включно з фешн-індустрією. Що ви думаєте про власний показ?
Підготовка до власного показу це велика робота, в плані створення колекції, мінімум пів року, також складні питання організаційного характеру. Частіше приймаю участь в загальних показах, не відмовляю цікавим пропозиціям. Щодо показу в Брюселі, була вперше в цьому місті й країні, до України є велике зацікавлення, і це час знайомити з нашою історією, традиціями, та культурою, з боку організаторів все було на рівні, отримала багато емоцій і переконана що їм також сподобалось!
Як думаєте, чи на часі зараз проведення таких заходів в Україні?
Питання трошки, можливо, провокативне, тому що одні воюють, а ми тут ніби граємося у фешн. Проте більша частина України живе, мусить жити, та працювати. Ми бачимо, що нам багато допомагають, однак розуміємо, що треба все-таки розраховувати на себе. Через те кожен має займатися своєю роботою, займатися класно і бути фахівцем своєї справи. Хтось пише, хтось знімає кіно, хтось працює в напрямку фешн-індустрії, специфіка професії, потребує подібні покази і я не проти, них. Але ми мусимо не забувати, хто віддає життя заради того, щоб ми це робили. Українські дизайнери розширюють межі пізнання, знайомлять з нашою модою і культурою, то ж працюємо разом на Перемогу України!
авторки: Єлизавета Корхова,
Єлизавета Менчикова
