Життя у мирному Бердянську для тоді ще 15-річної Влади здавалося звичайним і сповненим планів на майбутнє: навчання, мрії про подорожі, плани на свій день народження. Але з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну усе змінилося. Сьогодні Владі 19 років, вона живе у Нідерландах, далеко від рідного міста, залишивши за спиною окупацію, складний виїзд через кілька країн, втрату дому й болісні прощання з близькими. Ми поговорили з нею про шлях еміграції, нові виклики та надію повернутися.
Яким було твоє життя до повномасштабного вторгнення?
– Я жила в Бердянську — моєму улюбленому місті, серці Азову. Тоді я навчалася у 10 класі, жила спокійним підлітковим життям, відчувала жагу до свободи й будувала плани на свій майбутній день народження. Особливих мрій чи глобальних цілей у мене не було — просто жила, як звичайна дівчина мого віку. Але все обірвалося.
Чи думала коли-небудь про еміграцію до війни?
– Так, у мене були плани поїхати на навчання у Польщу після закінчення 9 класу. Вже починала вчити польську мову та будувати плани щодо подальшого навчання. Але через сімейні обставини цього не сталося.
Що стало вирішальним у важкому рішенні виїзду?
– Я приїхала в Нідерланди 22 травня 2024 року, оскільки мій батько, який виїхав із окупації на рік раніше за мене, постійно кликав до себе. Він не хотів, щоб я залишалася в місті сама, і я сумувала, що він був там сам. Весь цей рік він наполегливо просив мене приєднатися до нього. Однак я довго відкладала це рішення, бо мені було страшно вирушати в невідомість. Це був переломний момент, після якого я все ж погодилася виїхати.
Проте рішення виїхати стало для мене дуже важким. Я розуміла, що якщо покину це місто, то можливості повернутися практично не буде. Я вагалася між «так» і «ні», і, мабуть, сильніше за все важила ситуація, що вдома залишилася одна дуже дорога і близька мені людина, яка, на жаль, не мала можливості поїхати зі мною.
Як ти пережила сам виїзд?
– Найважчою була саме дорога. Три доби у невідомості, постійне питання «де я?», нерозуміння того, чи пропустять мене на кордонах, відсутність зв’язку. Я майже не їла три доби, мало пила через постійний стрес та переживання. Одним із найбільш болючих моментів було те, що через певні обставини я не змогла попрощатися з мамою та близькими перед виїздом. Це дуже тиснуло на мене, залишаючи відчуття важкості. Перші дні після виїзду постійно були думки: «А раптом ми більше ніколи не побачимось»?
Чи є хтось із близьких, хто залишився вдома?
– Вдома лишились майже всі мої близькі. Як це впливає? До виїзду я певний час жила окремо, тому моє спілкування з родиною здебільшого обмежувалося телефонними дзвінками й емоційно не так сильно на мене вплинула розлука з ними. Найболючішим моментом стало те, що я змушена була залишити своє перше кохання. Це було справжнім випробуванням для мене, адже прощання з близькими та рідними людьми завжди важке, а тим більше, коли мова йде про таку особливу людину.
Інколи мене дуже сильно накривають думки про те, що ми можемо більше ніколи не побачитися. Це завжди боляче усвідомлювати. Найгірше, що я не змогла приїхати на прощання зі своєю бабусею… Я розумію, що навряд чи змогла б чимось допомогти, але сам факт, що мене не було поруч у той момент, робить дуже боляче.
Якими були твої перші враження, коли ти приїхала до Нідерландів?
– Перша думка була: «вони всі такі усміхнені, усі прагнуть допомогти». Мене це навіть трохи лякало. Я проживаю у селищі, тому тут усі постійно вітаються один з одним (навіть не знайомі між собою люди). На початку навіть трохи дратувало, але з часом звикла і тепер також з усіма вітаюся.
Які були перші труднощі?
– Оскільки я одразу їхала до батька, то проблем із житлом не було. Я спочатку знала, що їду на локацію (прим. йдеться про центр тимчасового проживання біженців). Проте особисто для мене проблемою було те, що на цій локації спільні кімнати й мені було важко постійно знаходитися , в постійному оточенні сторонніх людей. Нас в кімнаті живе шестеро: чотири жінки старшого віку, моя однолітка та я. Відчувалася різниця у віці, різниця поколінь. Все ж таки інколи хотілося побути на самоті, мати свій простір, але такої можливості майже не було.
Що стосується мови, то для мене це досі лишається викликом. Зараз я вивчаю нідерландську – тут надають безоплатні уроки, і якщо є бажання вчитися, то тут завжди допоможуть та підтримають.
З приводу документів. Труднощі були з тим, що усі вони були протерміновані, тому треба було займатися їх оновленням та відновленням. Це процес довготривалий, близько трьох місяців. Паралельно з цим, я мала право лише три місця перебувати легально в країні без будь-яких документів. Важко було відновити банківські карти (прим. через різність платіжних систем).
Найбільше напруження виникло наприкінці мого тримісячного терміну легального перебування, коли я ще не отримала «стікер» (документ, який надає захист у Нідерландах та дає право на проживання, роботу тощо). Без цього документу перебування вважається нелегальним. Приїхавши до міграційного центру, де оформлюються всі ці документи, я дізналася, що мені вже надіслали лист про депортацію. Для мене це було шоком: «Яка депортація?!». У листі йшлося про те, що протягом тижня я маю або отримати документ («стікер») для офіційного перебування, або впродовж двох тижнів маю добровільно залишити країну, інакше мене депортують примусово.
Додатковою складністю стало те, що я виїжджала з ТОТ і в моєму паспорті не стояв штамп про те, що виїхала з території України – адже їхала іншим шляхом: росія, Білорусь, Польща, Німеччина. Мені не вірили, що це було саме так і я довгий час доводила міграційній службі той факт, що я дійсно була в Бердянську. Переглянули половину моєї галереї, намагаючись знайти докази, що я справді перебувала в місті, хоча я зазвичай не вказую геолокацію на своїх фото. Зрештою, мені повірили.
Основна проблема з пошуком роботи – це те, що без знання мови тебе нікуди не візьмуть. А також важливою є наявність освіти.
Чи відчуваєш підтримку місцевих жителів, держави або української діаспори?
– Там, де я перебуваю, люди завжди привітні та готові допомогти, завжди перепитують чи все у тебе добре. Координатори також завжди відкриті та готові допомогти. Цікаво також те, що частина комунікації відбувається за допомогою друкованих листів.
Допомога від держави – безоплатне житло, грошові виплати – те, що дійсно дуже допомагає. Людям, які працевлаштовані, житло надають за окрему плату – близько 115 євро на місяць (прим. така вартість саме на цій локації). Є також страхування, яке покриває, наприклад, медичні витрати.
Як змінилось твоє уявлення про дім?
– Ще до війни я зробила для себе висновок, що дім – це не про місце. Для мене дім – це люди. І мені не важливо де це буде. Якщо я буду з важливими для себе людьми, то це для мене вже дім. Але все одно, коли майже рік не був в рідному місті, є бажання прогулятися його вулицями.
Як ти справляєшся з тугою за домом, що робиш, коли стає особливо важко?
– Нещодавно передивлялася фото, відео рідних вулиць в інтернеті. А ще коли трапляються відео про Бердянськ в TikTok, то постійно намагаюся подивитися побільше. Намагаюся подавити це відчуття туги та суму.
Чи важко пояснювати місцевим людям, що відбувається в Україні?
– Важко пояснювати людям, які питають: «а чому ти не виїхала через Україну»? Доводиться постійно пояснювати, що прямого проїзду просто нема. Люди не розуміють, що з приходом іншої країни змінюється все. Тому, наприклад, без отримання певних документів я б просто не змогла виїхати нікуди. Також стикалася із засудженням через те, що довгий час перебувала на ТОТ, навчалася в місцевій школі тощо. Люди не вірили моїм розповідям про усі ті жахи, які відбувалися в місті.
Що б ти порадила тим, хто тільки планує виїзд або стоїть перед складним вибором?
– Все залежить від бажання. Якщо ви дійсно відчуваєте, розумієте, що ви цього хочете – робіть. Але готуйтесь до нервової дороги та інших проблем.
авторка: Катерина Тихонова
