«Хоббіт. Пустка Смога»: улюблена казка помітно подорослішала (ВІДЕО)

Толкієн свого часу писав «Хоббіта» для своїх дітей, але Пітеру Джексону дитячої аудиторії мало, особливо після успіху трилогії «Володар перснів». Перша частина ще була схожа на дитячу казку, однак друга помітно подорослішала. З'явилася любовна лінія, посилився перегук із «Володарем перснів» і відразу повіяло похмурістю, у зв’язку з чим подорож за золотом перетворилася на суворий похід задля порятунку людства.

На мій погляд, «Хоббіт: Пустка Смога» набагато динамічніший, ніж перша частина фільму. Не обділена кінострічка й кумедними моментами, в цілому, їх значно більше, ніж у першому фільмі. Крім того, другий «Хоббіт» викликає справжню палітру емоцій: від страху до сміху, від захоплення до жаху. Незважаючи на те, що картина триває майже три години, час пролітає непомітно.

Акторська гра, як завжди, на рівні. Найбільше сподобалися, зрозуміло, Мартін Фріман, якому чудово вдалося передати почуття Більбо Беггінса, і Люк Еванс в ролі Барда. До речі, персонаж Барда мені, чесно кажучи, імпонував найбільше.

У цій частині більша роль відведена Ейдану Тернеру в ролі Кілі, завдяки чому з'явилася нова сюжетна лінія. Однак із обробкою творці переборщили . Персонаж Орландо Блума взагалі не схожий на себе, і більше нагадував Джоффрі Баратеона з «Гри Престолів», ніж Леголаса, яким той був у «Володарі перснів». Зрозуміло, роки минають, час не стоїть на місці, й Блум змінився, але з зовнішнім виглядом Леголаса творці зробили щось жахливе: лякаючі маленькі чорні зіниці, оточені неприродною яскраво-блакитною радужкою справляли суперечливе враження. Леголас став більше схожим на ляльку чи робота, ніж на ельфа .

Робота оператора Ендрю Лесні все така ж чудова. Особливо, коли є змога оцінити краєвиди в форматі FPS. Часом мені здається, що краще за Ендрю ніхто не зможе передати красу Нової Зеландії.

Сумно, коли розумієш, що світ, яким ми захоплюємося, нереальний. І єдине, що може об'єднати нас із ними, – чарівна музика Говарда Шора, яка стала не просто черговим культом світу кіно, а чимось більшим, рідним, від чого часом може пробити до сліз або, навпаки, з’явитися щира посмішка.