Професійний вільний журналіст безперечно є важливою ланкою демократичного соціуму. Але зараз, в період цілковитої інформатизації суспільства, кожен може взяти в руки камеру та почати висвітлювати події, що відбуваються навкруги. Тож чи є взагалі тепер сенс в професійній журналістиці? Та чи можна назвати журналістикою штампування однієї і тієї ж новини в різних ЗМІ, кількість яких зростає шаленими темпами?
Своїм поглядом з приводу цих та багатьох інших питань з нами поділився журналіст щоденної всеукраїнської газети «День» Ігор Самокиш.
– Скажіть, Ваша професія виправдовує сподівання, які Ви на неї поклали, коли її обирали? У який період життя Ви закохалися у журналістику?
– Так. Це саме та професія, яка мені імпонує. Я люблю дізнаватися щось нове і корисне, розмовляти з людьми. Журналістика все це успішно поєднує. Окрім того, часом відчуваєш, що робиш важливу справу, яка може принести комусь допомогу. Усвідомив свою закоханість у професії ще з першої практики, у далекому 2006-му. Кожен новий матеріал – це як стрибок у невідоме. Ти не знаєш наперед, як аудиторія сприйме твою роботу. Але кожним своїм текстом доводиш самому собі, що можеш щось у цьому світі.
– Ви вважаєте, що журналістика – це така ж соціально відповідальна професія, як і, скажімо, професія лікаря?
– Так, безперечно. Одразу ж пригадалося Гіппократове «не нашкодь». Ця лікарська заповідь є чи не найважливішим принципом для журналістики. На жаль, не всі журналісти відчувають відповідальність. Яскравий приклад – робота російських медійників, які створюють образ ворога з України та розпалюють ворожнечу у суспільстві на будь-якому ґрунті, який вигідний російському керівництву.
– Для вас журналістика є творчістю чи ремеслом?
– І досі ставлю собі це питання. Але журналістику, за її неповторність, непередбачуваність, вважаю творчою професією. Утім, у ній дуже багато є елементів ремесла. Наприклад – розшивровувати нудний диктофонний запис. Творчість? Не думаю. Але журналістика – дуже важлива справа, по закінченні якої приходить вже творчість.
– У вашому розумінні творчість – це таємна і непояснювальна сила, чи це те, що повністю піддається людському пізнанню?
– Це стан, коли ти бачиш свою мету і не бачиш ніяких обмежень. У кожного він по-своєму виявляється.
– Чи має місце в журналістиці проблема натхнення? Якщо так, чи стикались ви з нею протягом свого життя?
– Можливо десь ця проблема і має місце, але не в щоденній газеті. Ну невже журналіст буде задаватися питанням натхнення, коли треба здавати через годину текст? До того ж, мені імпонує один вислів: «терміновість – збуджує журналіста». Багато разів переконувався: чим менше в мене часу, тим я чіткіше і швидше формулюю думки. Хоча часом всяке трапляється. Моя формула: коли не пишу – то і натхнення нема. Воно приходить в роботі.
– Ви працюєте переважно у новинній журналістиці. Для вас така робота більше суміжна із працею письменника, чи із сухим збором та обробкою інформації?
– Мабуть, кожен журналіст уособлює себе з письменником. Чи принаймні, більшість з нас мають подібні амбіції. Як у Довлатова: «- А правда, что все журналисты мечтают написать роман? – Нет, – солгал я».
У журналістиці є все. Але багато чого залежить від часу, жанру і місця на шпальті. Тому не можу дати однозначної відповіді на це запитання. Хоча якщо говорити про новинну журналістику, то письменництва тут мало. Це, в основному – точність та оперативність.
– Чи повинен справжній журналіст бути водночас публіцистом, викривати глибокі соціальні проблеми та піднімати на поверхню приховані суспільні факти?
– Справжній журналіст має займатися своєю справою і тим, що у нього краще всього виходить. Тому якоїсь повинності… не думаю, що це правильно. Хоча між журналістами і публіцистами велика різниця.
– Пишучи відверті, правдиві матеріали журналіст повинен думати про те, до яких наслідків вони можуть призвести, чи його головна мета – лише донести істину до суспільства?
– Мені подобається англійський вислів: «it depends…». Все залежить від кожного окремого випадку. Завжди складно наперед знати, як правильно вчинити у тій чи іншій ситуації. Гадаю, що це треба зважити, а потім прийняти рішення, щоб «не нашкодити» конкретній людині чи суспільству.
– Яке ваше ставлення до постатей Сноудена та Асанжа? Чи можна це назвати прикладом справжньої журналістики?
– Те, що вони зробили, я би не став називати журналістикою. Вони створили інформаційний привід, сенсацію для журналістів і суспільства. Не відчуваю до них ніякого пієтету, хоча і Сноуден, і Асанж змусили західні суспільства по-новому переглянути свої стосунки з владою.
– Журналісти, за своєю суттю, – це ковалі правди. З вашої точки зору, цілковита та щоденна правда для народу у поєднанні з абсолютною демократією рано чи пізно призведуть до анархії?
– Ковалі правди? Добре сказано… Я знов подумав про наших колег з сусідньої держави. Гадаю, що це просто нереально. Це утопія. Повної правди ніколи не буде. Це нікому не вигідно. Якщо буде повна правда у суспільстві і абсолютна демократія – то за що тоді боротися? До цього слід прагнути, але цього ніколи, ні в якому суспільства не буде.
Автор: Костянтин Ценцура
