Питання патріотизму завжди було болючим для мене. Вже дорослішаючи, почала розуміти: я не люблю свою державу, проте дуже люблю свою країну. Чи є різниця? – запитаєте ви. Є.
Мені є за що любити Україну – за соняшникові поля, за енергію Кримських гір, за безкрайність Чорного моря. За те, що в дитинстві, приїхавши до бабусі, завжди хотілось усе літо ходити босоніж, пити воду з криниці та півночі рахувати зорі.
Пам’ятаю, як кожного літа до селища приїздили підлітки з України, Росії, Польщі, Німеччини. Не через те, що в селі є «Діснейленд», а тому що ще раз поринути, хоча б на три літніх місяці, у казкову атмосферу хотілось кожному, хто бував там хоча б раз.
Тоді про Молодіжне знали ледве не в усій країні. Величезний цукровий завод, на основі якого й побудували робітниче селище, забезпечував солодкою сировиною пів-України, а роботою – великий відсоток жителів Кіровоградської області. Тоді жити там було казкою. В кожній родині – величезне господарство, майже в кожній – автомобіль. Не думали, чим платити за житло та де взяти гроші на хліб.
А потім завод продали. Новий власник швидко звільнив робітників, і промисловий гігант, який більш ніж 50 років був основним джерелом заробітку для людей, почали розбирати на брухт. Сьогодні з тисяч робочих місць залишилось до десятка – й ті сторожують на розрусі. Тим, в кого є добротне господарство, заздрить ледве не півсела. Машини, якщо їх не розпродали, аби було на що жити чи платити дітям за навчання, частіше за все стоять в гаражах – бензину немає. А питання, які ще років 10-15 назад нікого не хвилювали, стали болючими до сліз.
Що мені тепер казати про патріотизм, якщо ще у дитинстві його знищили на моїх очах? Якщо люди, яких я знаю та люблю, сьогодні мусять їхати за кордон на заробітки, аби прогодувати сім’ю. Якщо влада, яку ми самі ж й обираємо, в черговий раз не виконує свої обіцянки. Якщо молода родина, яка хоче чесною працею заробити собі на житло, має витратити на це півжиття. Якщо…
Та хоча, яка різниця? Слабко віриться, що у найближчі роки ситуація в нашій країні зміниться. Під час чергових президентських виборів сліпий народ знову купиться на дешеві обіцянки. І тоді, черговий раз потираючи лоб від потрапляння на граблі, у голову приходить лише одна думка: «Самі винні. За что боролись, на то и напоролись»…
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анна Музалевська
