До арт-галереї «Art`L» 19 березня із персональною виставкою вперше завітала полтавська художниця Наталія Корф-Іванюк. Пані Наталя – член Національної спілки художників України, викладач Полтавського національного університету ім. Ю. Кондратюка. Працюючи в жанровому живописі, художниця надихається духовним світом українського народу, ірреальними сюжетами кінострічок Сергія Параджанова.
– Чи знаходите ви натхнення у сучасності?
– Основне моє правило – це поєднання сьогодення і давнини, вічності й нетривкої миттєвості. Тобто мені хочеться сьогодні все ж таки озиратися назад. Бо коли я не розумію, яке було моє коріння, коли його не відчуваю, мені дуже важко дивитися вперед. Це не тому, що сучасне мистецтво не має в моїх очах майбутнього. Але я не дуже люблю мистецтво таким, яким воно зараз є загалом. Тобто такі трохи «пластикові» моменти, безкінечні інсталяції – це все цікаво, але хочеться відчути, де ж власне його творчість, де його робота, де його душа? Все ж таки мені хочеться вірити, що справжній художник, художник-живописець не буде відходити на задній план. Я надихаюся тим, що буде завтра. Тобто для мене віра, надія, любов все-таки існують, і я трансформую їх по-своєму, дещо озираючись назад. Із майбутнього я беру більш сучасні технічні засоби.
– Де більше представлені ваші роботи: на виставках, у музеях або в приватних колекціях?
– Є й в музеях, і на виставках. Робота, із якої почався мій творчий шлях, – це диптих за мотивами повісті «Тіні забутих предків». Коли я намалювала цей графічний диптих, зрозуміла, що не можу його продати, тому подарувала його музею Івана Миколайчука. Є мої роботи в музеї сучасного мистецтва в Києві і, звичайно, в приватних колекціях. Хоча мої роботи – не для всіх. Я розумію, що справжній художник повинен подобатися не всім. Всім догодити дуже важко. Однак приємно, коли на виставку приходять люди, і я розумію, що тут вони знайшли щось «своє».
– Чи створюєте Ви роботи на замовлення?
– Чесно кажучи, я ще не повторювала жодної своєї роботи. Я не роблю ні копій, ні повторів на замовлення. І ті люди, які купують мої картини, розуміють, що кожна робота писана лише один раз. Але, звичайно, для того, щоб якось жити, якось існувати я роблю картини на замовлення, але то роботи зовсім іншого плану. Там я відключаюся від душевних переживань і роблю те, що треба робити. Але це не означає, що я роблю їх без душі, я намагаюся закохатися в кожне полотно.
– Пані Наталю, чи є у вас учні, яким передаєте своє вміння?
– Так. До того, як я пішла у декретну відпустку, викладала в Полтавському національному технічному університеті. Я намагалася відкрити творчий потенціал студентів. Для мене неважливо, чи вміє студент працювати академічно. Мені була важлива його душа.
На запитання про таємницю життя під одним дахом двох митців (чоловік пані Наталі також художник) вона відповідає: «Головне – щоб кожен мав автентичність, щоб кожен був персоною і мав свій стиль».
Персональна виставка художниці буде тривати до дванадцятого квітня.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Катерина Мільчева, Валентина Обухова
