Коли я читала вже перші абзаци цього твору, на очах виступили сльози…
Головний герой утратив дружину. Повні очі сліз, переповнене жалем серце уявила я.
Як це? Як? Жити чоловікові з любою жінкою, а потім лишитись у самотині із трьома дітьми? Як пережити?..
На схилі років мій дідусь бажав померти першим, ніж його дружина.
Так і сталося. Він би не витримав, якби було інакше.
І тут, в оповіданні, демонструється чаша суму головного героя.
«Його дружина, що з нею він мало не 30 років прожив, як риба з водою, прожив, тепер вона лежить мертва у холодній ямі».
Він почав згадувати. А гірко ж згадувати щасливі хвилини, які колись у минулому створювала люба людина.
Коли цієї людини немає поряд – душа починає катувати себе… Починаєш думати, що краще б я тоді зробив так, а не інакше. Краще б я тоді промовчав… І так далі.</div>
Ми жалкуємо про скоєне, але нічого вже не повернеш.
Що робити чоловікові з дітьми, якщо він учора «віддав ямі» свою дружину?
Мабуть, якісь вищі сили вдихнули відчуття совісті й обов’язку в малу дівчинку, яка врятувала свою родину.
Звідки у 12-річної дитини береться натхнення та сили, щоб спробувати замінити власну маму таким же ж малим, як і вона?
Мені здається, в цьому творі можна простежити контрастне ставлення батька й доньки до трагічної ситуації – смерті матері.
Чому дорослий чоловік плаче, а маленька дівчинка бачить і використовує шляхи виходу зі скрутної ситуації? Чому Галя сміливо втирає сльози, а батько Іван знову нудьгує?
Чи не в цьому полягає значна перевага сили жіночої над чоловічою? Адже досить часто чоловіки важче переносять невдачі у порівнянні з жінками.
Хоча контекст може бути й не гендерним, а суто віковим. Мені здається, 12-річна Галя сильніша морально, ніж її літній батько через те, що саме в малій дитині проростає величезне серце, віра та впевненість. На жаль, у 98% випадків зі ста у процесі дорослішання духовна складова серця зменшується.
Вважаєте, через що?
Через те, що тендітна душа дитяти зростає в геніальному світі, а жахливий світ дарвіністичної реальності (з якою підліток стикається під час свого дорослішання) вбиває всі прояви ентузіазму.
В Галі він іще не вбитий, тому дитя спрагле до праці.
Дитина вірить наївно. Але не забуваймо: дитяча віра – це могутня сила, яка може здолати великі труднощі!
Певно, що в майбутньому з Галі вийде хороша господарка. Адже вона на реаліях демонструє власний опір системі. Вона не дивиться на типову істеричну реакцію своїх брата й сестри. Вона не боїться того, що на батькові обличчя немає. Вона чітко вирішила, що не потрібно занепадати духом! Вона шукає вихід із ситуації. І вона зможе втілити його в життя. Вона робить це вже у дванадцять, отже – й у тридцять робитиме.
Вважаю, автор натякає на те, що саме по-наївному прекрасне серце здатне на могутні вчинки.
Цього великого серця вистачить на всіх. Доки віра, що проростає зсередини цієї дівчини, світить і не згасає.
І помітьте, її ніхто не змушував обирати цей шлях, вона сама взяла на себе величезний тягар, який заквітчала.
Дівчинка взяла на себе обов’язки мами: вона у 12 років готує їсти для всієї родини, вдягає малих братів і сестер, доглядає їх і господарство.
Особливо вразили мене останні абзаци твору, де дівчинка молиться, де вона вірить, де вона – свята, непорочна, прекрасна дитина – хоче зробити світ крашим: «… І стає дівчина навколішки, і тихо шепоче молитви, не розуміючи їх, калічачи слова, але ж без краю вірячи, каже їх».
«Білолиций місяць тихо плив високим небом, розливаючи своє срібне проміння. Плив і оглядав світ широкий, а оглядаючи, зазирнув у маленьку хатину, де маленьке дівчатко тихо шепотіло молитви, стоячи навколішках.
– Господи! Візьми мою маму до себе з холодної ями – нехай їй у тебе гарно буде! І мені дай, господи, щоб робити навчилася, щоб замість мами стала братикові й сестричці…
Глянув місяць на дівчатко і, зачудований у святому здивуванню, немов зупинився на небі, обливаючи пасмами свого сріблястого проміння маленьку дівчинку, що молилася серед хати. Чи бачив він, вічний без краю, коли-небудь таку дівчинку, чи чув таку молитву? Коли бачив і чув, то чи одніс же богові ту молитву, щоб він обітер сльози на схудалому обличчю? Хай же він і тепер віднесе її, цю молитву, туди, перед престіл довічньому, та й положить йому до ніг, яко найчистіше й найвятіше почування маленького дитячого серденька!..
А вона все молилась, у місячному світі стоячи, мов ясний неземний дух чистої любові. А потім, положивши три поклони, встала, підійшла до брата й сестри, вгорнула їм ноги кожухом і сама лягла біля їх, накинувши на плечі свитину.
І довго стояв місяць зачудований, довго дививсь у вікно, ллючи небесний світ у хату, аж поки хмарка набігла й сховала його…»
Воістину магічний і філософський твір написав Борис Дмитрович Грінченко 1885-го року.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анна Ставицька
