І знову привіт. Дивно спілкуватися з тобо так. Дивитись на великий могильний камінь і промовляти слова у небо. У небо, яке забрало тебе. Рік минув. Цілий рік тебе вже з нами немає. Так багато і так мало одночасно. Ми вже частково загоїли рани, частково змирилися з утратою. Але перед мохми очима досі стоїть ця жахлива картина. Я досі бачу твоє холодне спокійне обличчя. Досі чую плач і крики твоєї матері. Я пам'ятаю той пронизливий вітер, я пам'ятаю як каплі дощу били по щокам, мішаючись зі слізьми. Тоді я вперше побачила якою величавою, красивою і водночас огидною може бути смерть. Тоді я вперше побачила справжні сльози. Вперше втратила дорогу мені людину. Я ж знала тебе все життя. А пам'ятаєш ті безсонні ночі з гітарою? А пам'ятаєш, втрьох на одному мотоциклі. Звичайно пам'ятаєш. І ми пам'ятаємо… Тебе просто неможливо забути. Ти був хорошим другом. Ти назавжди залився рубцями на наших серцях. А знаєш, як тебе не стало, не стало і нас. Ми зустрічаємося лише на цвинтарі біля твоєї могили. Ми навіть не розмовляємо. Тільки солоні сльози обпікають обличчя. Нем тебе не вистачає. Ми сумуємо, чуєш? Повертайся.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Ейхман Катерина
