Великі краплі дощу вкривають землю, ніби сльозами її омивають… Пожовклі листя, один за одним падають вниз… 28 вересня 1941 року… Перший місяць осені майже минув, як швидко… А попереду скільки чекає, а може…може всьому кінець… Війна…Вона закралася і поселилася у найпотаємніші куточки нашого серця, з кожним днем залишаючи все більшу і більшу рану, яка ніколи не загоїться.
Цей ранок не був схожим на інші, які б жахливі вони не були… По вулицях Києва заговорили про новий наказ, згідно з яким, ми – жителі міста і його околиць, повинні зібрати цінні речі та документи і прибути до зазначеного місця. Навіщо? Куди? А може нас відвезуть туди, де не чути гармат, пострілів, крику і сліз…Тривога, страх, невідомість… Ніч… Вона була найбільшою у житті… Очікування… Нарешті… Ранок…8 година… Тисячі змучених мирних радянських громадян, військовополонених, підпільників, заручників йшли невідомо куди, наосліп… Вже все одно…
Напруження зростає… Неприємне передчуття… Зупинка на брукованій вулиці, яка закінчувалася на відкритій місцевості… Жива черга за квитками смерті… Тепер все зрозуміло… Відступати нікуди, пізно… Все одно помреш… Бажаг, документи, одяг – все віддаєш… Останні секунди життя…віддаєш… Близько 100 тисяч людей… Нам веліли роздягнутися і ми роздягнулися, нам веліли йти у глиб яру і ми йшли, ніби під гіпнозом. Не відчували нічого… Лише біль від удару палиць німців і дзвін у вухах від гавкання собак… Знеможені, приречені… Лише сміливий погляд смерті в очі нагадував, що ми ще живі люди… Ось і все… Нам наказали лягти на землю, обличчям вниз… Останні секунди… Життя перед очима пробігає, ніби це мить… Що буде? Відчуваю на собі погляд німецького стрільця… Кінець? Ні,ні,ніііі… Глухий постріл… Чорні ворони злетіли в небо… Життя обірвалося, як останній пожовклий лист з осіннього дерева… Серце перестало битися…
Бабин Яр – пам'ять про війну, її жертви, сльози і горе. Пам'ять, яку знищували і яка пробивалась через часовий бар’єр, заборони і брехню, щоб розповісти всю правду живим і вшанувати мертвих!!!
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Оксана Козачок
