Так мало тут тебе…Ніхто ніколи не зрозуміє мене, тому що це не потрібно їм.
Такий як ти лише один. Один. Навіщо кричати про кохання якщо ти вже майже задихнувся від тієї нестерпної болі?
До кого звернутися за допомогою? Кому розповісти?
Мені так мало тут тебе…Ти просто існуєш. Не живеш, саме існуєш. Від погляду до погляду. Від обіймів до обіймів. Я майже згоріла від теплоти твоїх рук.
Кого подякувати за тебе?
Спеціфічно, але по своєму. Я так відчуваю…
Що зробити аби ти зрозумів? Ти моя надія, останній шанс отримати радість.
Саме радість, але шляхом пройденої ненависті. Я ненавиджу тебе.
Ні, я так тебе люблю…Що робити? Тобі однаково. Пекло.
Я втратила відчуття гравітації, мене вже майже не залишилось.
Тримай мене міцніше!! Чуєш?! Міцніше…
Я ніколи тебе не забуду, навіть якщо мені зітруть пам'ять, шрами від ран наскільки глибоко, що не допоможе.
Не йди. Ще п'ять хвилин і я прокинуся…Ти поряд. Ні, це не сон. Тебе немає. В мене тебе немає. В мені тебе немає.
Ти не потрібен їй. Жорстоко.
Посміхнися крізь біль. Ні, не ти. Це я кажу собі. Бо ніхто не скаже. Ніхто не розуміє.
Давай. Йди. Тобі вже час. Потяг Санкт-Петербург – Севастополь тебе чекає.
Обійми мене будь ласка. Ні, не треба. Йди.
Серце защеміло.Він пішов…
Назавжди. Так було треба.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Даша Климак
