Сьогодні я пройшла повз аварію. Таку картину я бачила вдруге в житті. Людська натура змусила мене придивитись до кожної подряпини, з жахом шукаючи краплі крові. Поряд стояла швидка, там нікого не було. «Пощастило», подумала я… А що, якби… Навіть страшно подумати! Ми завжди кудись поспішаємо, летимо, бережемо свій час, бо, навіть секунда життя – золото. А буває, що береже хтось свій час, береже, а потім раз – і в одну мить його пісочний годинник розлітається на друзки, а дорогоцінні піщинки нікому не зібрати. Хотів зрізати шлях, щоб швидше, або на червоний побіг – машин же немає. А тут з-за рогу ще один, «економний», вилітає… От і приїхали. Водії, будьте обережні за кермом. Діти ж не винні в нестатку вашого часу чи розуму. Як і будь-які інші пішоходи. Ви права не маєте забирати чуже життя. Воно коштує набагато більше, аніж запізнення на роботу.
А я пройшла повз, разом зі всіма, кому довелось йти пішки через аварію. Пощастило, що не було розірваних тіл, ридаючих матерів над дітьми. Або, ще краще, чиновника якогось чи його сина, який би обов*язково був винним. То вже розвага була б для всіх. І фото штук 20 зробили б, і відео. Телефон є, а чому б і ні? Прийдуть – покажуть на роботі, у школі. Герої нашого часу…
Люди мають право знати! Знати що? Якого кольору нутрощі, чи що саме казав у останні хвилини життя той хлопець у синій футболці? Дурниця! Звичайна цікавість. Та ми ж не тварини. Ми люди, і можемо подумати не лише про себе, а й про тих, хто в кадрі. Розповісти, що сталось – це потрібно, щоб думали на майбутнє, а ці «низькі» подробиці залиште. Не ятріть рани тих, хто постраждав, і не розхитуйте психіку соціуму. Для сучасних людей моторошні деталі смерті – це буденність, це норма. Та хіба ж так повинно бути?
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Тетяна Сивоконь
