Їде маршрутка, як велика собача будка,
На дорозі всіх підрізає, бо шансон в салоні рубає…
Напевно кожен студент зіштовхувався з тим, що дібратися вранці до університету коштує не тільки неймовірних сил, а й здоров`я.
Ти вибігаєш з дому, біжиш на зупинку. В голові лише одна думка: «Боже, понеділок, друга пара, «прямий ефір», це все, це кінець…». Прибігши на зупинку, ти дивишся на годинник: «8:20. Ще більше ніж година до пари.» Ти вже не так хвилюєшся. Стоїш. Дивишся бідолашними очима на мимо проїжджаючі забиті маршрутки. П’ять хвилин. Десять. Двадцять. Ти вже залишився один на цій клятій зупинці. Нервуєш. І тут маршрутка зупиняється. Ти мчиш до неї, падаєш на суцільній ковзанці від удару ліктем «бугая», що звідкілясь з’явився і збив тебе з ніг. Ти підіймаєшся і вже навіть не бачиш силуету тієї бажаної маршрутки. Стоїш. Твоє плече «відвалюється» від тяжкої сумки. І ти бачиш її…В минулому біла, бруднюща, вся в снігу, вона мчить до тебе, зупиняється і всім своїм видом закликає тебе «вштовхнутися» в неї. І ти робиш це. У позі курки ти стоїш навшпиньках, тримаючи своєю рукою не лише свою вагу, а й вагу того, хто навалився ззаду і тихо жує твоє волосся. Все нібито добре. Поки якась не занадто ввічлива тітонька з зайвою вагою і десятками пакетів не вирішить вилізти з глибини маршрутки, встати на твоїй нозі, і кричати тобі в ухо, що вона зараз виходить і тобі краще зникнути з цього світу, бо ти заважаєш їй.
Залишилося три зупинки до виходу. І тобі випала честь сісти. Ти сидиш немов король, на половині сідельця крісла, бо твій сусід або сусідка вирішив розвалитися біля віконця розставити ноги, впасти тобі на плече і заснути. Ти думаєш, що гіршого трапитися вже не може?! А ні. Над тобою стає хлопчина, що вчора непогано відпочив, сьогодні має цікавий аромат і в пакеті тримає сушену рибу, запах якої розноситься по всьому салону.
І ось…барабанний дріб…моя зупинка! Ти вибачаєшся перед сусідом за його перерваний сон, розповідаєш, що з радістю б послугувала й надалі його подушкою, але треба виходити. Ти випадаєш з цієї маршрутки, дивишся на годинник, розумієш, що не запізнюєшся, шукаєш серветки в сумці і довго намагаєшся витерти своє взуття від походеньок по ним людей з того атракціону.
Ти бачиш як з іншої маршрутки вивалюється твій одногрупник, посміхаєшся, і ви разом мчите на «прямий ефір» Віктора Володимировича.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анна Покровская
