У зв’язку з нестабільною ситуацією на Сході країни тисячі українців переселяються в інші міста, шукаючи нової долі. «Пороги» поспілкувалися з дівчиною, яка стала заручницею ситуації та переїхала в інший регіон із Донбасу. Світлана (ім’я змінене, – авт.) – переселенка з маленького шахтарського містечка Дзержинськ, що на Донеччині. Вона розповіла нам свою непросту історію та поділилася власними переживаннями.
– Як ти вперше відчула, що ситуація в твоєму місті погіршилася?
– Я знала, що ДНРівці підходять до Дзержинська, але навіть не могла собі уявити, що все буде так, як є зараз, й погіршиться за лічені дні. Вони просто, вибачте за висловлювання, бидлота. Поводять себе як свині в хліву. Мені здається, що українці не стали би робити зі своєю землею те, що роблять вони. Я розумію, що «в сім’ї не без виродка», але більшість із них точно не наші. Серед терористів є люди, які спілкуються чистою російською мовою, без акценту, а є схожі на чеченців. Контингент підібрали різний. Стало дуже страшно, коли вони почали витягати хлопців та чоловіків із домівок та забирати до лав збройних сил самопроголошеної республіки.
– Вони якось аргументували свої дії?
– Ні, абсолютно. Серед білого дня або глибокої ночі могли прийти й сказати: «Збирайся, ти поїдеш із нам». Їм байдуже, якої ті політичної думки та кого підтримують. Наразі сепаратистам не вистачає людей, тому вони «відловлюють» усіх, хто може нести службу. Думаю, згодом будуть забирати й немічних, аби тільки прокласти собі шлях для відходу.
– Як особисто тебе торкнувся прихід ДНР?
– Вдома я працювала менеджером із продажу. Оскільки місто не дуже велике, в нас була своя мережа магазинів. Заробітна плата та всі інші тонкощі канули в Лету, коли до нас дійшли сепаратисти. Та й просто невесело ходити під дулом автомата, коли тобі погрожують, коли ти не можеш просто вийти на вулицю, поспілкуватися з друзями, а маєш постійно хвилюватися за своє життя та життя своїх близьких. Однак думаю, нам ще більш-менш «пощастило». Моя подруга живе в Луганську, нещодавно вона мені зателефонувала та сказала, що ЛНР видала закон, за яким містом забороняється їздити на легкових автомобілях. Тобто весь рух здійснюється за допомогою маршрутних таксі, трамваїв та тролейбусів. Ще один великий мінус – часткова відсутність води та електроенергії. Про наявність газу я взагалі промовчу. Таке враження, що я жила в часи Середньовіччя.
– Що найбільше тебе вразило після того, як місто окупували?
– Мене дратують наші бабки. Саме не бабусі, а бабки. Вони вже однією ногою, вибачте, в могилі, але викрикують, що при владі ДНР нам буде краще. Одна навіть завела бесіду, що вони тут уже два місяці, але виплачують їй пенсію. Але на які гроші вони це роблять? Інше, чого я не очікувала, – це те, що з нашого автосалону, де я працювала, будуть викрадати машини. Коли ми побачили це вперше, в нас на обличчях був лише жах та подив.
– Чому ти переїхала зі свого міста?
– Я нікуди не планувала бігти. Ми з подругами вирішили відпочити в Одесі. Коли час нашого перебування на відпочинку закінчувався, мені подзвонила мама й сказала, щоб я залишалася біля моря. Але як я могла відпустити своїх подруг!? Та й батьки там. Здається, я би посивіла, якби залишилася на відпочинку без них, тому ми спакували речі й вирушили в сторону Донецька. Перед нами постала низка проблем, які ми не могли вирішити самотужки. Найголовнішою із них було те, що ми не мали змоги дістатися до Дзержинська: машини не ходили, дороги перекриті. Тому з горем навпіл ми вирушили до Харкова. У кожної з нас там є друзі чи родичі. Поспілкувавшись із мамою, я прийшла до висновку, що доки ситуація не стабілізується, переїду до Ростова. Чесно, я не можу сказати, чому саме туди або чому взагалі в Росію, але на той час мені здавалося це найправильнішим рішенням. У мене вже був квиток на автобус. Але в останню ніч перед від’їздом тітка, в якої я жила, мене переконала. Хто я? Українка. Що я буду робити там? Адже Росія не дуже привітна до українців. Тому я все ж таки повернулася до Одеси. Звичайно, я хотіла колись переїхати, але не за таких умов. Під час відпочинку потоваришувала з привітними людьми, які дали мені дах над головою.
– В тебе не виникло труднощів під час повернення до Одеси?
– Ще й які. Спочатку я вирушила до Донецької області, щоб провідати знайому. Вона дуже ляклива, постійно переживає за все й просила не залишати її декілька днів, доки не повернеться чоловік із заробітків. Дивно звичайно, але я змогла до неї доїхати. Коли прийшов час вирушати до Одеси, ми мали дістатися до залізничного вокзалу. Там стояли в черзі, а потім почули такий звук, ніби відкрилися небеса. Шум дикий. Це була установка «ГРАД». Вони відкрили вогонь кудись у небо, може, тестували або намагалися когось збити. Знаю лише одне, що цей звук я ніколи в житті не забуду. Це як страшний сон, який після того, як прокинешся, згадуєш знову й знову. Якби вони стріляли по вокзалу, то там би не залишилося й живого місці.
– Які в тебе плани на майбутнє?
– Зараз я планую залишатися в Одесі. Вже знайшла собі квартиру та роботу. Місто привітне, тут зі щирістю ставляться до переселенців. Є такі ж люди з Донеччини та Луганщини, як і я. Й, коли ми спілкуємося між собою, здається, що я вдома.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Дар’я Свіцельська
