Сьогодні ми майже всі патріоти. Навіть, ті хто хотів до Росії гучно кричить «Слава Україні», бо вже подивився на панування та політику Владіміровича. Тепер вони принишкли й тихенько собі сидять й чекають, що буде далі. Вони це ті які воліли свободи від бандерівців, які гучно волала «Путін вводі войска», а тепер мовчать й чекають, що все ж таки буде далі. Вони чекають, а наші сини гинуть на Сході, воюючи з військами яких немає. Але ж ви так прохали, виходьте ваші «рятівники» прийшли.
Та ні тепер вони гучно покрикують «Україна понад усе» та прикрашають себе жовто – блакитними стрічками. Хоча не носять Україну із собою в серці. Так саме в серці, бо де ще повинна бути Батьківщина? В національному вбранні? Можливо. У солов’їній мові? Безперечно. А ще – у наших серцях.
Молодик, який міцно стискає в руках автомат, забезпечуючи наш спокій, неодягнений у національне вбрання. Можливо, й не так гарно розмовляє українською, як депутат із трибуни, зачитуючи промову з листочка. Але… він любить Україну, інакше не пішов би за неї проливати кров.
Бабуся розмовляючи російською принесла останні заощадження, для солдат. «Это все для фронта, для страны», вона не українка скажете ви, та ні вона справжня патріотка.
Адже нині так важливо якою мовою ти спілкуєшся, чи маєш вишиванку. Бо це показує рівень вашої патріотичності. А яке місце займає у вас Україна? У жовто – блакитній стрічці, у вишиванці, а може у самому серці…
Оксана ЯКИМЕНКО, Олександра КУЧЕР.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Ксения Якименко
