Український журналіст, політик, громадський діяч, голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Юрій Артеменко нещодавно завітав до Запорізького національного університету. Він обговорив зі студентами цікаві моменти його біографії, а також розвиток українського телерадіомовлення та свободи слова.
– Якими були ваші перші кроки у журналістиці?
– У 10 класі я захотів навчитися писати. Мій перший досвід був у газеті «Комсомолець Запоріжжя», потім він став називатися «МІГ». Це був такий собі інститут робочих кореспондентів. Ми робили якісь заміточки, зараз смішно казати, але вони були досить примітивні. Мої вчителі, які працювали в штаті газети, завжди їх переробляли.
По закінченню школи з золотою медаллю, я не пішов в університет, але вступив до ПТУ, як ми його тоді називали «Помоги тупому устроиться». Справа в тому, що лише там була спеціальність фотограф. А раз я хотів стати журналістом, то фотографувати також мав добре.
Відслуживши в армії, я все ж таки вступив до університету, але на заочне відділення. Це був свідомий вибір, бо я хотів бути ближче до своїх вчителів-журналістів, мені хотілося з ними працювати.
Не знаю, де краще навчатися на денній, чи заочній формі. З одного боку я був позбавлений всіх принад студентського життя: плюсів та мінусів, гуртожитків, гулянок. Я не знайомився з легендами журналістики, яких час від часу запрошували в університет. Але у мене була своя історія, і мені подобалося працювати поряд з такими людьми як Віталій Челишев та Юрій Ботнер.
Коли я прийшов до тодішнього головного редактору «Комсомольця» і заявив, що хочу бути журналістом, мене зробили обліковцем листів. Але я практикувався і за 5 років піднявся до рівня завідуючого відділком. Я був зіркою серед своїх однолітків, адже вони тоді лише робили перші спроби у журналістиці.
– Як ви стали головним редактором газети та що змінили за час свого керування?
– Після розпаду СРСР у «Комсомольця Запоріжжя» були важкі часи. Було занадто багато керівництва, зарплату колектив не отримував, наклад був лише 16 тисяч примірників. Тоді журналісти скинули свого головного редактора і попросили мене взяти на себе цей обов’язок. Я дійсно пишаюся тим, що відродив газету «МИГ». За 2 роки ми підняли тираж з 16 тисяч до 80 тисяч екземплярів. Я звертався до різних фондів, серед них фонд Маргарет Тетчер, і писав, що ми бідна, але горда газета, дайте нам трошки грошей на верстальне обладнання. Ми перші у Запоріжжі отримали грант в 15 тисяч доларів та купили комп’ютери. Також ми створили службу, щоб поставляти газети розповсюджувачам. З ними була окрема проблема – вони не цікавилися нашою малотиражкою. Тоді ми пішли хитрим шляхом, наші родичі та друзі запитували у різних кіосках, чи не має газети «МИГ». Розповсюджувачі пропонували їм купити іншу, але ті розверталися та йшли геть. Незабаром дало результат, до нас почали звертатися вже самі розповсюджувачі.
– Як створювати гарні матеріали?
– Мені дуже сподобався вислів радянського журналіста Анатолія Аграновського: «Добре пише не той, хто гарно пише, а той, хто добре думає». Зазвичай у нас журналістика – це ремесло, а є і окремі зірочки, у стиль яких закохуєшся. Проте оживити будь-яку журналістику можна яскравою ідеєю. Свого часу я так зробив аналог рубрики «Журналіст змінює професію». Я перевдягався у одяг робітників певної професії, долучався до роботи, спілкувався з новими колегами. Найяскравіші враження я отримав від професії сажотруса. Вийшов чудовий репортаж.
– Чому покинули журналістику та як розвивалася ваша політична кар’єра?
– З журналіста може вийти хто завгодно: тележурналіст, газетний журналіст, викладач, менеджер, політик і т.д. Те, що зараз молоді журналісти Мустафа Найєм, Сергій Лещенко та інші йдуть у політику – це логічне продовження. Задумайтесь, що ми робимо у журналістиці? Ми створюємо 2 види матеріалів: новини та інші жанри (розслідування, аналітика, нариси, спец репортажі тощо). Так ось, якщо відкинути новини, де ми просто доносимо правду, то всі інші жанри це, по суті, допомога людям. І найбільше задоволення, коли після твого матеріалу щось змінилося на краще. Те саме мають робити і політики.
Минув час після того, як я став головним редактором «МІГа». Я став помічати, що вже ходжу на роботу, як на конвеєр. Щастя – це коли на роботу ходиш, як на свято. А тут 1998 рік, політичні події. Я замислився, чому б не піти у депутати обласної ради. Хоча у мене були сумніви, чи виграю я. Тоді мій товариш каже: «Виграєш, у тебе прізвище на «А» починається, люди зазвичай за перших голосують». Тож я пішов і… Звичайно, виграв не тільки за першою літерою.
У 2002 я увійшов до дев’ятки лідерів, серед яких було 8 «регіоналів» (тоді вони називалися по-іншому). Мене також намагалися змусити увійти до партії, тодішній губернатор казав мені: «Юра, напиши заяву, що ти після виборів вступиш в партію «За єдину Україну» (прокучмівську), інакше тебе знищать». Але я вирішив стояти на своєму до кінця, що і допомогло мені одержувати перемоги.
Зараз я став Головою Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Це конституційний орган, який вирішує, якій теле- чи радіокомпанії дати ліцензію, а яку закрити. Насьогодні головними нашими цілями є розвиток цифрового телебачення та прозорі правила для телебачення і радіомовлення. Бо зараз кожна телерадіокомпанія отримує ліцензію, де все прописано до хвилини: скільки має бути інформації, скільки музики. І це підстава для чиновників в будь-який час сказати: «У вас тут прописано 2 години 16 хвилин, а ви крутите 2 години 20 хвилин, тому або попередження про позбавлення рецензії, або хабар». Ми хочемо зняти усі обмеження. Нас там 7 семеро, всі медійщики. Тож ми постараємося зробити все настільки прозоре, щоб навіть, якщо після нас прийде не чиста на руку людина, вона не зможе повернути старий лад.
– Чи буде в Україні суспільне телебачення?
– Буде. В усіх розвинутих країнах є суспільне телебачення. Принцип суспільного телебачення дуже простий, воно не має залежати від держави, але залежить від суспільства. Для цього є 2 принципи:
1) Держава не має за нього платити, суспільне ТБ фінансують громадяни. У різних країнах це питання вирішується по різному. В Японії, коли купуєш телевізор, туди вже внесена плата за користування суспільним телебаченням. Але для цього мають бути високі продажі телевізорів. В інших країнах воно фінансується за рахунок податку.
В Україні поки на перехідний період 0,2 процента з держбюджету виділяється на його розвиток.
2) Призначати керівника має не президент чи голова Нацради з питань телерадіомовлення, а люди. Для цього в нашому законі (не досконалий закон, але якби його не прийняли, то ми взагалі б не знали про суспільне телебачення) написано, що треба обрати Наглядову Раду із 14 чоловік. 5 чоловік з парламенту, а 9 чоловік від громадських організацій.
Завдання Нацради – обрати цих дев’ятьох. Це дуже важко. У нас 3 тисячі організацій, і лише небагато з них дійсно гарні. Тож ми маємо провести конференцію та виокремити їх.
Далі вони самі мають обрати голову суспільного ТБ.
Суспільне телебачення створюється на базі «Першого національного» (УТ-1). У нього рейтинг досить низький, тому що його вбивали дуже давно і перше, з чим він асоціюється, з піснями Михайла Поплавського.
Треба створювати канал, який сподобається людям. Він має бути інакшим. Якщо на інших багато реклами та фільмів про «мєнтов», суспільне телебачення має стати чимось світлим і дійсно цікавим.
Тому з 1 січня 2015 року в Україні з’явиться суспільне телебачення. Воно буде працювати за наступним принципом: частота буде одна – УТ-1, але у пройм-тайм вранці, вдень і ввечері будуть з’являтися вставки місцевих новин. До речі, боже збав вас влаштовуватись на обласні державні канали, бо вони будуть значно скорочуватись. Зараз на Запорізькій державній телерадіостанції працюють близько 350 людей, для створення вставок потрібні лише 100. Ми хочемо віддати канал народу, але він має бути побудований за таким же принципом, що й центральний. Має обратися Наглядова Рада, інакше це буде черговий канал Кернеса, Баранова, Нефедова тощо.
Ми порахували на ті газетки, різні видання, які створюють губернатори та мери, з бюджету у рік йде близько мільярда доларів.
– В середині минулого місяця у всіх на вустах була історія про лист Нацради до засновника соцмережі «Фейсбук» Марка Цукенберга. У листі йшлося про те, що українським сегментом ФБ керує людина з російським громадянством, тому деякі українські блоги блокуються. Нещодавно пресс-служба «ФБ» відповіла, що у них немає представництв ані українських, ані російських, тобто відхилила усі претензії. Як Нацрада та особисто Ви відреагували на це?
– Наша Нацрада не відповідає за інтернет, але ми з моєю заступницею Ольгою Герасим’юк написали листа до Цукенберга. Проте я розумів, що на лист навряд оперативно прийде відповідь, тож я знайшов телефони «Фейсбука». Я не став телефонувати Марку, але подзвонив до підрозділу у Дубліні, Ірландія, який відповідає за «Nordic, CEE & Russia», тобто це країни Скандинавії, СНГ та Росія. Сюди ж входить і Україна. На днях до мене приїхав віце-президент цього офісу і розповів, що реального модератора українського сегменту немає. Але якщо ви подаєте якусь скаргу на інформацію, воно іде у центральний офіс у Дубліні. Там є спеціальне моніторингове управління, де сидять представники різних країн, які відхиляють або затверджують скаргу. Частіше відхиляють, бо не хочуть перетворитися на цензурний комітет.
Я його попросив створити для України окремий підрозділ, але мені не вдалося його розколоти. Домовилися на тому, що вони уважніше ставитимуться до наших матеріалів, а я зі свого боку кину клич та зберу всі серйозні політичні скарги українців до «Фейсбуку».
– Коли Ви були губернатором Запоріжжя, то відродили Запорізьку Січ на Хортиці. Чи є якісь ще ідеї, як розвинути туризм у Запоріжжі?
– Так, зараз Запорізька Січ це місце, куди можна привезти гостів та не гріх показати іноземцям. Вона має розвиватися. Тож ми з Миколою Томенком зібрали гроші та зробили для неї підсвічування, зараз, коли їдеш греблею видно, як вона гарно освітлюється жовто-блакитними променями. Також мені хочеться знайти гроші, щоб створити козацькі «Чайки», не справжні, а туристичні. Щоб на них можна було проводити екскурсії, подорожуючи Дніпром навколо Хортиці. Наступний крок по Хортиці галерею запорізьких гетьманів. А в Театрі Молоді ми створили інсталяцію героїв Запоріжжя. Коли Томенко розповідав, що він з Черкащини, батьківщини Шевченка, то я трохи зніяковів. А я з чієї батьківщини? Батьківщина Картошова, ні, якось не дуже звучить. Баранова? Ні, також не те. Я почав шукати, і знайшов 9 героїв, якими запорожці дійсно можуть пишатися. Тож пропоную завітати до Театру Молоді та познайомитися з ними ближче.
Автор: Марина Ботнарева
