Російсько-українська війна, яка триває з 2014 року, стала не лише сутичкою між арміями, але випробуванням для кожного мешканця України. Для мене війна розпочалась у далекому 2014 році. Оскільки я родом з Автономної Республіки Крим, ця тема для мене особливо болюча. Ще до початку повномасштабного вторгнення протягом декількох років, починаючи з 2017, я намагався якось напоумити тих “братів”, котрі розповідали в інтернеті про бомбардування Україною Донецька. Проте у 2020 я із цим зав’язав, зрозумівши, що росіяни – втрачена нація, котрій нема сенсу щось пояснювати або доводити, адже в них одна-єдина “правда” – та, котру їм вбили у їх голови.
24 лютого 2022 року життя всіх українців змінилось назавжди. Я ніколи не забуду той день. Вночі того дня ми з друзями пограли в комп’ютерні ігри та полягали спати, а вже через кілька годин мама розбудила мене зі словами: “Виродок напав”. У той момент мені стало гірко як ніколи, адже наша влада запевняла нас, що ніякого нападу зі сторони росії не буде. Про терористичні акти росії можно довго говорити, але, на жаль, це нічого не змінить, тому лишається сподіватись, що тих, хто це підтримує чекає така ж сама доля.
Війна занурила в темряву Україну, перетворивши колись мирні громади на поля битв, повні небезпеки, невизначеності та страху. Ця війна – боротьба за гідність та незалежність, особиста драма, яка зачіпає кожну родину та кожне серце.
Початок війни відзначився хвилями страху та невизначеності, коли люди шукали притулок у бомбосховищах та не зовсім усвідомлювали, що відбувається. Моє життя стало подібним до нескінченної кінострічки жахів, у котрій я знаходжусь і до сьогодні. Проте в цій війні я знайшов також і справжні обличчя людей, з якими спілкувався. Ця війна об’єднала українців, люди почали допомагати один одному, об’єднуючись перед загрозою, що постала. Те, як люди виходили на окупованих територіях проти танків, варто окремої поваги.
Війна – це не лише про прямі сутички на передовій, але й боротьба зі стереотипами та пропагандою, що розділяють наше суспільство. Це біль, який ніяк не зцілюється, спогади про минуле, яке було втрачено назавжди. Проте найважливіше, чого навчила мене війна, це цінувати мир та свободу.
Ця війна – боротьба за майбутнє, яке український народ заслужив. І я сподіваюся, що наступні покоління завжди пам’ятатимуть, що вчинив із нашою країною якийсь божевільний кровожерливий диктатор.
Ярослав Руснак
