День сьогодні сонячний, якось, здається, по-особливому привітний, але на душі чомусь сумно. Можливо тому, що була в дорозі, а коли їдеш багато думаєш, розмірковуєш про сенс життя і все таке подібне. Так, мабуть, дивно ця філософія впливає на настрій.
Я випускниця-абітурієнт, сьогодні приїхала на День відкритих дверей до ЗНУ. Сонце стає все спекотнішим, від чого моя голова зовсім занепала у погану колію думок. Ось і моя зупинка. Йду. Намагаюся вичавити з себе хоч якусь посмішку. Посміхнулася. Та чомусь не щиро. Набридла повсякденність, сіра буденність – ось який він, фундамент мого зніяковілого настрою. Маленьку таємницю душі розкрила, залишилось зовсім трішки – хоча б на годину поринути серцем у яскравий вир мрій, емоційно налаштувати себе, на мить бути щасливою. Та чи вийде у мене така різка зміна? Це, напевне, прозвучали слова невпевненості, а моє внутрішнє «я» гідно говорить: «Ще й як вийде! Весна допоможе повернути усмішку із зимової безодні». Ось я вже впевнено крокую на чистій вузівській алеї. Йду, та вже більш ясним став мій погляд, нарешті сколихнулися кінчики вуст. «Якась особливо-привітна алея, – подумала я , – наче вмить повіяло теплотою, затишком, а найголовніше – талантом!».
– Що це за місце? – здивовано запитала у дівчини, що стояла поруч, щось бурхливо обговорюючи з подругою.
– Алея журналістів! – легко пролунали слова відповіді.
Гмм… Талант, тепер зрозуміло чому, а душа тонко відчувала натхнення, творчість, відчувала й тягнулася туди, у ту особливу серцю атмосферу. Ви думаєте мене настільки вразив чистий бетонний асфальт? Звичайно ні, зовсім інше. Там були квіти…
Жовтенькі, ніжно – біляві, світло – фіолетові. Я, навіть, не зможу точно описати колір, бо то був цвіт таланту. Вони гідно розпустилися на алеї, цвітуть так палко, дивно. Крокуси, як називають їх у садівництві. Квіти сильні та мужні, палають, а потім різко гинуть. Так і натхнення. Коли воно присутнє, ми здатні долати всі перешкоди, аби дійти до вершини, бо кличе душа. Та так же швидко й муза може покинути цей особливий вирій думок. Несподівано, але реально.
Дивовижні квіти, незвичайні, а головне, начебто, містять чарівну силу – силу глибокого джерела, що приховує у собі таїнство. Мені вистачило десяти хвилин поруч із крокусами, щоб, нарешті, щиро посміхнутися, забути проблеми, та не буду кривити душею, осторонь відкинути смуток до останньої думки. Лише десять хвилин, а серцем, мов заволоділа омана, яка гріє душу та випромінює посмішку. Та ось який він – яскравий цвіт журналістів. Квіти натхнення…
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Екатерина Астион
