Побиття журналістки «5 каналу»: антифашист-забіяка, виявляється, так «захищав» Ольгу Сніцарчук

У суботу, 18 травня, в Києві під час антифашистського мітингу між представниками Партії Регіонів та опозицією зав’язалася сутичка, під час якої постраждали представники ЗМІ.

Журналістка «5 каналу» Ольга Сніцарчук та фотокореспондент газети «КоммерсантЪ» Владислав Содель отримали тілесні ушкодження від парубків у спортивних костюмах.

При цьому правоохоронці, котрі опинилися на місці події, не тільки не стали на захист журналістів, але й взагалі ніяк не відреагували на інцидент, дозволивши «антифашистам» безперешкодно зникнути з місця події.

За свідченнями Владислава Соделя «Українській правді», Ольга Сніцарчук після нападу опинилася в лікарні, в неї констатували забої обличчя. Сам фотокор «Коммерсанта», отримавши легкі ушкодження, залишився на місці події, аби оформити протокол про злочин. Однак слідчий зник у невідомому напрямі. 

Молодикам не сподобалося те, що журналісти знімали їх у процесі побиття «свободівців». Поки міліція з’ясовувала факти, на власній сторінці в Twitter журналістка Тетяна Даниленко опублікувала фотографію «антифашиста», який повалив на землю й бив ногами Ольгу Сніцарчук, зняту фотокором «Коммерсанта».

У понеділок, 20 травня, сам міністр внутрішніх справ України Сергій Лекарь взяв справу про побиття журналістів під особистий контроль. Крім того, він пообіцяв розібратися з бездіяльності присутніх на місці події міліціонерів.

Тим часом у забіяці впізнали голову Білоцерківської міської організації «Молодих регіонів» Вадима «Румуна» Тітушко. 20-літній парубок, однак, стверджує, що не причетний до побиття журналістки й, навпаки, він намагався її захистити.

Враховуючи те, що факти побиття журналістів – досить часте явище в українському суспільстві, ми запитали молодих практикуючих журналістів, чому, на їхню думку, в Україні б’ють представників ЗМІ.

Маргарита Доценко, ведуча ранкового ефіру на ТРК «Алекс»:

– А хіба тільки журналістів б’ють? В Україні б’ють усіх! Чоловік б’є жінку, сусід сусіда, навіть жінки розпускають руки. Справа не в професії, а в суспільстві. Мораль прогниває, гниле суспільство – гнилі вчинки.

Дмитро Король, журналіст інформагентства:

– Побиття журналістів – завжди сенсація. Але я не думаю, що журналісти завжди «білі та пухнасті». Іноді треба бути обережнішим, адже знаєш, на що йдеш, й усвідомлюєш можливий ризик. Статистики я не знаю, але мені здається, що в Україні прецедентів не стає більше, навпаки, журналістів все ж таки побоюються та зайвий раз не чіпають.

Діана Семенова, кореспондент газети «Индустриальное Запорожье»:

– Я вважаю, що журналістів в Україні б'ють, в першу чергу, тому, що у нас так прийнято! Подивіться на засідання Верховної Ради – й усе відразу зрозуміло. Окрім «кулаків», інших способів довести свою правоту, вірогідно, немає. Чесно кажучи, я не вважаю, що журналістів сьогодні, як, наприклад, в 90-ті роки, б'ють за їхню творчу діяльність і гострі матеріали. Зараз є маса інших способів «покарати» неугодного журналіста та його редакцію.

Дар'я Андрєєва, журналіст інформагентства:

– Це питання, на яке насправді важко відповісти, адже в моєму житті або в житті найближчого оточення випадків побиття журналістів не було. Про них я час від часу чую зі ЗМІ. Думаю, це не система, а скоріше поодинокі випадки. Найчастіше причиною тому є надзвичайні ситуації, коли хтось не контролює себе. Або якщо журналіст починає знаходити інформацію «не для всіх» (хоча в Україні навіть це не завжди є причиною насилля). Скажу відверто, на мою думку, журналістів можуть побити люди з нездоровою психікою, вчинки яких систематизувати та пояснити нереально.

Олександр Карпюк, журналіст журналу «Фокус»:

– Не ставив би питання так категорично. Ці випадки не носять масового характеру. А ті, хто застосовують силу чи б'ють журналістів, якщо братии до уваги останні події, частіше перебувають у стані емоційного афекту або просто не розрізняють, кого вони б'ють – журналіста чи ні. Тому й на ролику учасники бійки неодноразово говорили, що їм все одно, хто перед ними. Люди не мають «рамки» над професією журналіста, за яку не можна переступати. Для них він – звичайна людина.

Анна Гула, редактор видавництва:

– Те, що в нашій країні законодавче регулювання журналістської діяльності та відповідальності за перешкоджання їй, м’яко кажучи, недосконале, зрозуміло й так. Однак наші журналісти, знаючи і розуміючи цю ситуацію і можливі наслідки, все рівно прагнуть щось довести самотужки, лізучи на рожон.

Дмитро Воронін, журналіст суспільно-політичного тижневика «Главная газета Мелитополя»

– Журналісти отримували, отримують і продовжать отримувати, як би сумно це не було. Справа не в тому, що країна в нас погана, ні, швидше, це специфіка обраної професії. Адже не завжди доводиться висвітлювати події позитивного характеру, а коли безпосередній учасник цих самих подій знає, що він не правий, а цей хлопець (дівчина) з камерою, фотоапаратом, диктофоном чи просто озброєний каверзними питаннями зробить все, що б якомога більше народу дізналося про його проколи, природно, що він буде захищатися. Питання лише в тому, як він це робитиме. 

Антон Пшеничний, журналіст Українського інтернет-телебачення «UkrLife.TV»

– Відповідь на це запитання проста: тому що в Україні влада не може й не хоче забезпечити безпеку громадян. Питання ж не в журналістах. Якби на місці Соделя й Снісарчук були звичайні громадяни з телефоном у руках, то дісталося б їм. Тут питання в бездіяльності правоохоронних органів. Я знімав останній штурм Гостинного й бачив, як працюють силовики. Після того штурму зрозумів, що в цій країні мені ніхто, крім мене самого, не помічник.

Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Катерина Полякова