Ну от і все, закінчився черговий семестр. Знову треба їхати додому. Як і колись, бажання мало, хоча хто мене про це запитує. Найчастіше доводиться просто їхати тому як «треба».
Навалилися проблеми в університеті, з горем попалам вирішені, сумка зібрана і ось ще кілька годин безтурботного життя, і я знову опинюся під невпинним контролем батьків, мами, перш за все. Звичайно, я скучила і хочу побачитися, ейфорія від думки, що я побачуся з мамою, як і колись, сядемо на кухні, заваримо гарячий чай і просто поговоримо. Але про це потім, попереду дві години дороги, тиша і очікування дива.
Ось і в маршрутці… Хтось сидить позаду мене, хтось жваво розмовляє по телефону і раз у раз жестикулює руками. Про що це він? Або вона? Я не прислухаюся, та мені й неважливо. Просто хочеться трохи відпочити від суєти, навчання і життя у великому місті вимотує…
Рушили. Повільно водій набирає швидкість, і ось ми вже мчимо по трасі, мимо проносяться якісь будинки, неспішно люди йдуть у своїх справах. І навіть хтось звертає увагу на нашу маршрутку, чоловік обернувся і з сумом подивився вдалину. Багато всяких думок промайнуло на обличчі, бути може він теж не тутешній, і десь далеко залишилися рідні. Я продовжую дивитися у вікно, водій, як завжди увімкнув дивну, нікому не цікаву, музику… Але я майже її не чую, мої думки занадто далеко зараз…
Час летить так непомітно, дві години в дорозі це не багато, але все ж таки втомлює мене… Ніщо так не радує, як моє повернення додому. Нехай ненадовго, але все ж додому. Там залишилося занадто багато спогадів, безтурботне веселе дитинство, старі друзі – все залишилося там. І більше лякає не повернення додому, а ті спогади. Там в Пологах залишилася частина мене, тієї іншої Дашки… Роздуми наводять на сон… Комусь на задньому сидінні стало погано, і водій гальмує біля узбіччя. Невелика зупинка, хочеться зітхнути свіжого повітря, бо в середині духота… Відчувається літо… Вийшовши з маршрутки я здивувалась. Яка тут природа! Це приголомшливо, дорога проходить вздовж великих розкішних полів. Природну тишу розривають проїжджаючі повз машини. Як тут гарно, ще незаймані куточки флори і фауни не захламлені фантиками та іншим сміттям. І ось мене вже кличе водій – пора їхати далі.
З салону набагато цікавіше спостерігати природну красу. Найчастіше ми забуваємо про такі прості цінності. Життя в мегаполісі не дає такої можливості – зупинитися, озирнутися і просто відпочити.
Я продовжую далі занурюватися у свої роздуми. Напевно, це буде найдовший місяць у моєму житті. Я вже два роки живу окремо від сім'ї, недалеко,але іноді буває так самотньо, що хочеться лізти на стінку, вити на місяць. Це звичайно грубе порівняння туги за дому, але, тим не менш, правда.
Ми спустилися з перевалу, і перед очима відкрилася мірна гладь безкрайнього поля. Самотні птахи пролітають над маршруткою, і стає якось моторошно на душі. Десь вдалині стоять будиночки. Там теж живе чиясь родина. Вони щасливі і після вечері сядуть на м'який диван і можливо поговорять про якісь сімейні справи. Я щиро рада за них і, навіть, трохи заздрю. Їм не довелося ділити життя на до і після розлуки з рідними. Вони разом вирішують проблеми, радіють і сваряться. А я в центрі великого міста продовжую бути самотньою. Поруч немає жодної близької і рідної людини, навіть, коханий хлопець на деякий час залишив, бо треба було поїхати із-за роботи…
Треба поспати, дорога сильно стомлює… Тим більше що тряска машини сильно заколисує і якщо довго дивитися вдалину то, починає трохи нудити.
Не помітила, як ми проїхали 100 кілометрів. Ну, ось ми і в'їжджаємо в місто. Моє миле, рідне і маленьке містечко, місце мого безтурботного дитинства, і, напевно, якогось далекого чарівництва. Рідні і знайомі вулички. А пам'ятаю, колись я тут ганяла на велосипеді. Це було саме безтурботний час. Приходила додому постійно в саднах і подряпинах, але ж тоді я була ще дитиною і чому не замислювалася. Тепер це залишилося в минулому, тепер це тільки спогади про минуле, про померлого, але не забутому дитинстві.
Ось ми вже під'їжджаємо до рідного базарчику, де все як і колись, продавці збираються додому, у місті ще метушаться люди. Тут навіть пахне якось по-іншому. Повіяло чимось рідним і всі сумні думки пішли. Зараз ще пару хвилин, і я побачу будинок, маму, тата, братів. Котик прийметься радісно мурликати і спробує, навіть, мене покусати, так він проявляє свою любов. Дивно, але так приємно.
Ось і будинок, милий дім. Мама чекає мене на кухні. Зайшовши в дім, мама тут же схопила свою доньку в обійми. Мене не було вдома місяць, але тоді я приїжджала не надовго..
З тих пір як я виїхала нічого не змінилося, хіба що шпалери потьмяніли в моїй кімнаті. Але всі речі, книги, іграшки все стоїть на місцях, як я по всьому цьому нудьгувала. Як радісно знову повернутися додому, а всі проблеми і роздуми потім.
Через місяць мене знову чекає дорога і вже назад на навчання. Мама переживає, але не показує виду. Настане день і я поїду знову, вона ще довго буде дивитися мені у слід…
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Дарья Симутина
