Звичайно, на землі немає нічого і нікого ідеального. Але, безперечно, є образи наближені до ідеалу, є люди, які намагаються бути такими. Я маю чудових батьків, які намагаються робити усе якомога краще, в мене є друзі, які не розкидаються обіцянками, а намагаються виконувати усе, що сказали.
Земля має природу, яка не буває поганою: вона надає нам кисень, без якого ми би не змогли існувати, вона розвивається без втручання людини, але юди забувають про це і гублять її, не замислюючись над наслідками, що людство не може існувати без природи, бо саме вона дає нам їжу, одяг, житло (все це ми беремо із тваринного і рослинного світу), воду, корисні копалини, які ми використовуємо у побуті.
Усі люди різні, дехто вміє вислухати і дати пораду, дехто взагалі при розмові думає про своє. Я не можу назвати, якийсь конкретний ідеал, напевно, для кожної людини він свій.
Але я можу взяти за ідеал нашу країну. Бо своїми краєвидами, величчю міст, красою споруд: «Будинок з Химерами», «Будинок плачучої вдови», «Свіча» (Свіча пам*яті – це меморіал жертвам Голодомору 1932-1933 років), тощо. Вона мене вражає, хоча я і не була в усіх містах країни, але усе-одно я пишаюся Україною, своїм містом Запоріжжям, де є багато визначних місць таких як: Запорізький дуб, ДніпроГЕС, мости, овальний будинок, фортеця Попова, багато архітектурних пам’яток і споруд, наш проспект, який є одним із найдовших у Європі, і звичайно, хочу окремо виділити острів Хортицю, яка вражає своєю красою, я хотіла би побачити усю країну, але невсе в житті так, як ми того бажаємо.
Будучи в Києві, я побачила усю велич міста – це церкви, житлові будинки, прикрашені образами жінок та чоловіків; безліч гаїв та парків: «Маріїнський парк», парк «До дня голодомору», «Бабій яр» і багато інших; різні монументи, пам’ятники, скульптури; кияни хоч якось підтримують своє місто, реконструюють його: споруди, монументи, підтримують природу, озеленяють місто, і це дуже добре. Якщо би усі люди підтримували свої міста у порядку, не знижчували природу, реконструювали будівлі, архітектурні монументи, то наша країна розквітла би, засяяла по-новому, і тоді, кожен мешканець України казав би: «Я живу в ідеальній країні.»
Кожна людина зобов’язана прагнути до кращого і при цьому робити себе кращим, допомагати людям.
Я переконана, якщо б люди хотіли стати кращими, звісно не ідеальними, але спробувати потрібно, то необхідно не лише у помислах думати як це буде, і що потрібно робити, а і діяти у реальному житті, робити помилки, так помилки, бо усі ми люди, зробивши помилку не треба бігти від неї, бо таким чином можна зробити ще більшу кількість помилок, а треба проаналізувати її, винести з неї якомога більше користі, розповісти оточуючим про неї аби вони не скоїли таких помилок, і самому навчатися на чужих помилках, тобто якщо хтось, наприклад, нагрубіянив вчителю і поніс за це покарання, з цього ми повинні винести, що так робити не можна, тільки так ми станемо кращими. Не потрібно забувати про манеру спілкування, про нашу історію, бо без історії не можливо існувати, це частина кожного із нас, ми повинні про це пам’ятати. Потрібно завжди вдосконалювати себе, багато читати, пізнавати як можна більше того, що нас оточує для загального розвитку.
Я хотіла би, аби люди вміли слухати та чути один одного, щоб допомагали, хоча б не фізично, та хоча б морально; що коли щось розповідаєш подрузі або другу він конструктивно оцінив би твою ситуацію та вчинок, допоміг би порадою або навіть ділом. Люди не повинні бути чужими один одному; вони мають прагнути зробити багато доброго, корисного для людства; залишити після себе щось: дітей, книги, будівлі, якусь техніку, яка була би актуальною у майбутнього покоління, щось цікаве, для них, щось таке, щоб потім вони могли би згадати чиї вони нащадки. Якби ми допомагали один одному, то зменшилося озлоблення людей, вбивства, егоїзм, та інші негативні риси людства, а збільшилося би взаєморозуміння, дружба, а не порожнє слово, кохання, а не стосунки на короткій термін, або навіть нероздільне кохання; люди би спілкувалися реально, легко, без перешкод, замислюючись над майбутнім, яким вони хотіли бачити його і робити усе задля того, аби це збулося.
Я вірю в краще майбутнє нашої країни!
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Олександра Залозна
