Згадався випадок, який стався наче й зовсім недавно, але через ті чи інші обставини на деякий час був викреслений із пам’яті. А зараз, згадуючи, переосмислюючи та аналізуючи його, стає зрозуміло, що він набуває нового значення, постає перед очима зовсім в новому світлі.
Був звичайний вже-не-ранок чергового буднього дня. Зупинка транспорту, спокійна музика, яка допомагала ще трошки поспати, та думки про те, як набрати максимальну кількість балів із тих чи інших предметів. І, несподівано, – незнайомий жіночий голос над правим вухом, який змусив мене вийти зі свого власного ранкового світу казки. Тепер розумію, що то, мабуть, було не випадково, адже людей на зупинці, як завжди, тьма тьмуща. Невеликого зросту літня жінка зверталася до мене, й її тихий, наче вона чогось боялась, голос був наповнений дитячою щирістю. Вона запитувала щось про посвідчення, яке допомагає здійснювати поїздки в громадському транспорті безкоштовно. Справа в тому, що далеко не всі водії дозволяють таким людям взагалі заходити в маршрутку. Про це можна судити з різних точок зору, але то зовсім інша історія. Вже важко згадати детальніше, з чого саме почалася наша розмова, але дуже точно запали мені в пам’ять її слова про те, що спочатку в маршрутку повинні (!) заходити ті пасажири, які платять за проїзд, а вже потім так звані пільговики, причому в кількості не більше однієї особи. Особисто для мене це був шок. Вже три роки мешкаю в місті, але такого навіть уявити не могла. Але це був тільки початок. В той день на мене очікували новини й більш масштабні.
В транспорті вона сіла біля мене. Не скажу, що то була добра новина, адже приписую себе до тих людей, яких зранку краще не чіпати, а в іншому випадку це може стати причиною деяких неприємностей. Але в той самий час толерантності й вихованості в мені достатньо, щоб не висловити своїх справжніх думок з цього приводу. Й, Боже, як я тоді помилилася…
Вона переказала мені практично все своє життя. Ні, це не було якимось трюком по відволіканню уваги, в мене нічого не зникло, в тому числі сили та енергія. Але, не називаючи жодного імені, ця жінка настільки розкрилася переді мною, так довірилася, як, напевне, не могли зробити й деякі мої подруги. Очевидно, це з опери про зустріч у вагоні поїзда: дві чи більше абсолютно незнайомих людини здатні розповісти один одному набагато більше, що є проблемним або навіть секретним, ніж змогли б зробити це, знаходячись поряд з більш близькою людиною. Так сталося й у випадку з нашою зустріччю. Якщо чесно, то я досить чутлива та вразлива особистість, але частіше це розповсюджується на дійсно класні книги та фільми. Реальність намагаюся сприймати більш стійко. Але це було істинне виключення з правил. Вона розповіла про те, що декілька місяців назад її дочка народила сина. Й все було б добре, якби не одне «але»: він не має однієї нирки. Лікарі не давали й місяця, але попри всі прогнози спеціалістів хлопчик витримав, вижив, й я навіть думати не хочу про те, що це може бути не надовго. Але, напевне, найгірше те, що цій дитині нема звідки чекати допомоги. Тато його покинув, фінансове положення цієї сім’ї залишає бажати кращого, а стан інвалідності (ви тільки уявіть собі!) за новим законом надавати йому не мають права. Борги, кредити та постійні думки про те, як вижити. Не жити в цьому світі, а саме вижити, вибороти це право.
«Співчуваю нашій молоді», – так сказала моя ранкова співрозмовниця чи, вірніше сказати, «розвомниця», бо ж я не могла й слова вимовити. Я здивувалася й за останні 15 хвилин її монологу видавила з себе всього лиш одне «чому?». За її словами, ми – молодь – не зможемо реалізувати себе в такому суспільстві. Дивно: практично жодного докору на владу, бо менталітет – причина сьогоднішнього стану нашого країни. З таким твердженням можна погодитися або ні, але, як би там не було, в цьому є своя частка правди. Згадати лишень нашу багатовікову історію, традиції та характер українського народу, який споконвіків відзначався своєю гостинністю, добротою, щирістю. А зараз… Погодьтеся, сьогодні все не так. Куди зникли безкорисливість, палка любов до людей і рідної країни, самопожертви та доброта загалом? Ви скажете: «Я не такий, в мене є всі ці якості». Так, звісно. Всі ми «не такі», але проблема від того меншою не стає.
Я не кажу, що потрібно прямо зараз все кидати й бігти займатися благодійністю, ні. Але, люди, будьте краще. Не закривайтеся один від одного, не тримайте в собі зла, творіть добро, й ви зрозумієте, як це прекрасно. Всього лише одна посмішка – й світ уже перестане здаватися таким жахливим. Зрештою, ми самі творимо свій настрій, звідси – характер, а там вже й все життя.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Катерина Щербина
