В його поетичній симфонії зустрічаються неоавангардистські ноти, а твори не завжди зрозумілі з першого прочитання. Його ім’я відомо людям двох епох, а з ювілеєм його поздоровляють орденом князя Ярослава Мудрого, відзначаючи культурно-художній внесок. Він вважає сенс життя в пошуках ілюзій щастя, і сам визначає, що це відчуття для нього є недосяжним.
Неоавангардист української літератури вважає щасливими дні натхнення, а у його пам’яті ще жевріє спогад про перший вірш, опублікований в районній газеті. Тоді , будучи семикласником, він не знав куди себе подіти від радощів, і навіть зараз коли кількість його поетичних творінь переходить за сотню, він по-дитячому гордий за свій талант.
Радянський владний відбиток залишився на ньому навіть після зникнення великої держави з фізичної карти світу. Він тридцять років прожив під комуністичним підбором, а в часи незалежної України блукає між політичними прапорами, як безрідна сирота, і не знає, куди йому подітись. Його підвладні, провладні і владообожнюючі позиції висміюються сучасниками, тому поет вдається до самовиправдань, говорить щось про зміни на краще.
Його позиції владної підтримки доходять до абсурду, тому недоброзичливці не знехтували можливістю скупати в багнюці його чесне ім’я, присвоївши йому донос на колег. І хоча ці звинувачення не мали підтверджень історією, все ж його поминали і злим, і голосним словом.
Громадянських почуттів йому не займати – у далекому 1990-му він відчував серцебиття людей, що стояли і тримались за руки в живому ланцюзі.
Смерть єдиного сина вибила ґрунт з-під ніг цієї вольової людини, витягла з нього всі примарні ілюзії щастя. І зараз йому може доставити радість видіння, що люди навколо розбігаються і злітають. Він визнає, що синові доводилось спокутувати гріхи і промовисті слова свого батька, відчуваючи на собі фізичну «вдячність» незадоволених.
Він ніколи не відчував себе у повному відчаї, селянське походження лужить для нього панацеєю від всіх душевних хвороб і хитань. А грошам він виділяє у своєму житті прокляту роль, згадуючи про синівські борги причому, не тільки матеріальні.
Йдеться про Івана Федоровича Драча, відомого українського поета. У радянські часи про нього згадували як про літератора-комуніста, на зламі століть він проявляв громадянські позиції, відхрещуючись від примари фальшивого листа-доноса з фальшивим підписом, а у незалежній Україні про його політичне кочування вже можна складати легенди.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анастасія Самусь
