Не знаю як ви відсвяткували це свято, проте мені цей яскравий вікенд запам'ятається надовго. А все почалося з годинного очікування, яке складалося з нервів та спробів пролізти у міський транспорт, тролейбусу. Та і що ж ви думаєтете, я пролізла, так-так, я зробила це, зі спроби десятої, бо на маршрутку навіть не можна було розраховувати з таким напливом громадськості. Я намагалася потрапити на реконструкцію визволення Запоріжжя… Намагалася, але мабуть не судилося. Не буду жалітися, що усі півтори години дороги у старенькому тролейбусі мені довелося їхати стоячи, розповім інше трохи. В цій ситуації мене вбило зовсім інше – людей-попутчиків було близько п'ятдесят, та водій все зупинявся і зупинявся, і зупинявся, аж доки я не відчула своєю потилицею неприємний запашок якогось вчорашнього перегару групки молодиків. О, Боже, як я зраділа, що ця молодь їде також до кінцевої… Гарному настрою не було меж! Що ж вам всім так їхати прикіпіло?! Можна ж було і дома так відсвяткувати. А поки я радію, по моїм гарненьким голубеньким черевичкам бігає дитинка років зо п'ять. Воно, таке мале і тендітне, сприйняло натовп у тролейбусі, як лабіринт, і бігало туди-сюди, поки його матуся плідно розмовляла по мобільному телефону, обговорюючи чергового кавалера своєї знайомої та якого ж кольору вона купила платтячко. Ха, я вже думала, що це не закінчиться ніколи, та воно закінчилося, ми доїхали. Запізнилися, але приїхали, але навіщо, якщо реконструкція вже закінчилася?! А ось за цей момент окреме спасибі за чудо-організацію, за мега-пробки і за крутяцький транспорт, родом з СРСР. Водій тролейбусу, матюкавшись на жахливу (дуже жахливу) справу на дорозі, висадив зацікавлених у видовищі на декілька зупинок раніше. Ну а нам що? Нам би тільки подивитись, тому й пішли мовчки з натовпом таких же, як й ми. Як йти, куди йти, якось це взагалі не турбувало, бо це був справжній натовп, яким керували інстинкти мас. Йшли вуличками, оминали грязючку, відкриті дірки посеред вулиць, хтось кричав у слухавку, доповідаючи де находиться, а інші лаялися на організацію цього шедеврального свята. Ось саме лайок та ненормативної лексики я чула скрізь – починаючи від молоді, закінчуючи водіями маршруток та іншого автомобільного транспорту. А поки лунали яскраві вирази, поважні міліціянти та гібедедешники лускали насіння, дорікаючи на те, що їх вигнали працювати у таке велике свято. А ми йшли і йшли, і бачили сльози матерів, які загубили своїх дітей, бачили нерви, бачили пиятства, бачили СПРАВЖНЄ СВЯТО по-українські. І лише дійшовши з величезним натовпом до Запорізького дубу, я отямилася: «Боже, що я тут роблю? Навіщо мені це все? Напевно для того, щоб більше такі помилки не робити – не ходити й не засумучуватись». Спасибі за свято!
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Даша Зырянова
