Ти більше не повернешся… І від цього серце в грудях калатається ще швидше… День за днем, у бабусі на голові з’являється ще одна біла волосинка, а тебе не має…
Щоранку вона прокидається з надією що ти поруч, але розплющивши очі розуміє, що то тільки сон, але такий реалістичний, і не хочеться їй прокидатись,бо знає що бачить тебе тільки увісні… І стає мені лячно , коли вдивляюся в бабусині очі, що все більше і більше наливаються слізьми, коли щось говорю про тебе…
Згадую своє дитинство, канікули проведені разом, пам’ятаю навіть як сварив мене за те, що спускалася на мотузці з високого дерева, це вже зараз я розумію чому, а тоді на тебе ображалася, а ти пам’ятаєш як я сварила тебе за те, що ненароком образив бабусю..
Я пам’ятаю все.. Я знаю яке шалене бажання в тебе було жити … але хвороба перемогла…
Дідусю, нам так тебе не вистачає … Дивлюся на твоє фото , і виникає палке бажання пригорнутися до тебе, як в дитинстві, але ж знову розумію, що це лише нездійсненна мрія.. І мені здається, скільки б часу не минуло, не вилікувати біль втрати…
Це своє день народження я відсвяткую без тебе.. І найкращим подарунком було б те, якби я змогла тебе побачити, поглянути в до болю знайомі очі, і просто пригорнутись…
Ти залишишся в моєму серці назавжди! Я знаю що ти поруч… Поглядаєш на нас з небес.. І коли схилюся над холодним гранітом, на якому викарбуване твоє ім’я, то шепочу лише одне- «Люблю, сумую, повернись…»
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Виктория Гуцало
