Сьогодні надзвичайно актуальним є питання мови в нашій країні. Справді, часто по телевізору або в журналістських матеріалах можна спостерігати, як наші депутати вирішують, яку б мову визнати в Україні державною, бо українська їм, напевне, вже не імпонує. Й навіть плакати хочеться, коли починаєш слухати про той «цілий прошарок кровосісів» у виконанні нашого любого прем’єр-міністра. Якби це почули наші предки, які так відчайдушно боролися за свободу своєї держави та мови, їм було б соромно. Але, зачекайте… Хіба справедливо звинувачувати в цьому владу? Якщо замислитися, то відповідь стане надто очевидною – ні. Хіба нас змушують розмовляти в повсякденному житті іноземними мовами? Ні. Хіба тих небагатьох, хто ще зберіг залишки національної свідомості і не цурається українського слова, утискають у правах? Знову ні. І що ж виходить: ми самі обрали такий шлях, самі піддалися цьому тиску? Тут кожен відповість по-своєму. Але дуже доречними будуть слова українського письменника, журналіста та громадського діяча Павла Мовчана: «Людина, яка втратила свою мову, – неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рiдноï мови». Адже споконвіків саме мова – це те найдорожче, найбільш значуще та рідне, що тільки може бути в народу та кожної людини. Це не просто найважливіший засіб спілкування та пізнання, як повідомить нам будь-який тлумачний словник. Це щось набагато глибше, красивіше, ближче… А настільки це так – вирішувати лише тобі. Затям нарешті, що нема нічого ганебного в тому, щоб розмовляти українською. Наша мова – одна з наймилозвучніших у всьому світі! Хіба вже це не повинно бути стимулом? І пам’ятай, що все починається саме з тебе!
Ти лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть…
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Катерина Щербина
