Поглядаючи на нашу рідну та багатостраждальну неньку Україну звідкись збоку, віддалено, ми бачимо досить розмиту картину. Здавалося б, офіційною формою правління у нашій державі одноосібно та беззаперечно була обрана демократія. Але ж оце саме підле «але», що чатує за рогом будь якої ситуації опинилося й тут.
Я не хочу й не буду приводити безліч конкретних випадків порушення законів та прав у вигоду більш впливових персон – на жаль, більшість відчули це на власній «шкурі». У дрібницях, у дечому важливішому, та не минає й дня, щоб хтось гнівно не плюнув на підлогу в пориві безсилого обурення. Так, залишки тоталітарної системи ніяк не можуть розчепити свої наскрізь прогнилі лапи. Народ колишнього СРСР, звиклий беззастережно покладатися на волю уряду, хоча б для того, щоб уникнути санкцій, несприятливих для функціонування організму та розвитку особистості, ще не встиг повністю перебудувати свій менталітет на демократичний лад.
Однак Україна вже не маленька дівчинка. Прогрес її розвитку в демократичному напрямку просувається неупинно. Процес міг би значно пришвидшитися, коли б не хронічні спроби постійного тиску на стоп-кран згори. Недвозначні натяки журналістам та редакторам, корупція та інші гальмівні колодки призупиняють наш шлях до щасливого майбутнього.
Все ж, рухи протестів пересилюють силу тертя та тиску і виливаються на вулицю хвилею невдоволення. Вони, звісно, не набувають масштабів Помаранчевої революції, але якнайкраще демонструють посилення соціальних та громадських позицій українців. Люди виходять і протестують проти відміни канікул в Ужгороді, проти незаконного будівництва у Києві, проти міліцейських протестів у Фастові та по всій Україні. Народ пробуджується і поступово позбавляється залишкових симптомів та явищ хвороби під назвою «комунізм».
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Александр Залата
