Ілля Шевченко 1923 року народження – учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, кандидат педагогічних наук, доцент, заслужений вчитель України, лауреат педагогічної премії імені Василя Сухомлинського – за ратні подвиги у роки ВВВ нагороджений Орденом Вітчизняної війни I ступеня, орденом Богдан Хмельницького, медаллю «За Відвагу», а з 2013 року – ще й почесний громадянин міста Олександрія (Кіровоградська область). Напередодні Дня Перемоги «Пороги» поговорили з Іллею Антоновичем про минуле й майбутнє України.
– Розкажіть, чим вас привабила професія вчителя? Адже раніше, в 50-60-х роках, ви займалися партійною діяльністю.
– Справа в тому, що я жив біля школи й із учителями був у тісних стосунках. Після смерті батька залишився сам, тому вчителі, особливо класний керівник, завжди були разом зі мною, багато робили для мого становлення і як людини, і як педагога в майбутньому. Я перейнявся любов’ю до професії вчителя. Коли я тільки-но приїхав із фронту, відразу ж пішов до класного керівника. Ми поговорили. Але справа в тому, що тоді я не міг навчатися в інституті, тому що не було коштів. Я був інвалідом 2 групи та отримував пенсію, але вона була занадто малою. Оскільки був членом партії, мене послали в обком комсомолу й запропонували навчатися в Київській партійній республіканській школі. Одночасно навчався заочно в педінституті імені Максима Горького. Мені професія вчителя подобалася. Чому? Тому що діти сприймають старшого дуже душевно. Вони намагаються наслідувати його в усьому. В партійній діяльності я мало працював, а коли пішов до школи, мене відразу ж сприйняли учні, особливо хлопці. Я викладав у старших класах. Працював у школі 26 років, із них – 23 роки директором. Я вважаю, що це був мій зліт: мене любили батьки, учні, вчителі. Мене поважали, тому що я був наполегливим.
– Чим сучасна молодь, на ваш погляд, відрізняється від молоді Радянського союзу та повоєнних часів?
– Я вже не працював у школі при цій владі, тільки при радянській. Після захисту дисертації викладав у педінституті. Свого часу робив все, як пропонував Василь Сухомлинський. Мене розуміли і батьки, й учителі. Я не можу зіставити молодь сучасну й тодішню. Зараз я працюю в педколеджі. Хочу сказати, що згідно з дослідженнями міжнародного центру, Україна за рівнем IQ займає друге місце після Японії. То ми можемо сказати, що результат якийсь є. Мої студенти читають Амонашвілі, Сухомлинського та інших видатних педагогів і роблять це з радістю.
– Що для вас значить Велика Вітчизняна війна?
– Взагалі війна й голод – це найбільше зло для людей. Мені було 17 років, коли я пішов на фронт. З самого початку був впевнений , що нас не зможуть перемогти. Війна, за словами Василя Олександровича, – це дуже тяжка робота. Якщо ти ледачий і не закопався, не вирив собі рів, можеш загинути. В 1941 році я був на фронті в складі Сумського артилерійського училища. Німці нас бомбардували, й усю частину розбили. Потім нас перевели з артилерійців до піхоти, водили в атаку. Бійців залишалося все менше. Згодом вночі ми відходили. Вдень не можна було, бо вони нас своїми літаками «утюжили». Вранці ми окопувалися й чекали на німців. А вони, щоб не вступати в бій, обходили нас. Ми мусили теж йти. Німці кидали нам листівки, що вони знищили 20 тисяч наших кадетів, але це була повна брехня. Я хоч і відступав, проте був упевнений, що німці все одно не зможуть нас перемогти.
– Чи страшно вам було?
– На війні завжди страшно…
– Яка, на вашу думку, роль України в цій війні?
– Роль України, як і Білорусії та Молдови, – значна. Українці відчували на собі відповідальність. Вони стійко трималися при наступі, а потім брали активну участь в обороні, тобто у звільненні України. Я не звільняв Україну, бо в цей час воював у Білорусії.
Україна внесла значну лепту до перемоги, бо над звільненням України працював весь народ. Не можна відділяти фронт від тилу. Українці в тилу намагалися зробити так, щоб наші солдати не мали ні в чому потреби. Мені знайомий із Олександрійського району розповідав, що бачив, як німці зібрали до купи 50 чоловік, вночі повели в балку й там розстріляли. А це неабияка втрата. Однак були поліцаї, котрі завжди повідомляли про майбутню облаву.
– Чи можемо ми стверджувати, що Україна була переможницею у війні? Адже, за нормами міжнародного права, вона не фігурувала у ВВВ, бо офіційно не була державою.
– Україна була державою. Я вважаю, що як раз зараз вона є залежною. Взяти, наприклад, ту ж Небесну сотню в Києві. За що вони померли? Невже щось змінилося? Нічого. Зараз, навпаки, тиснуть на українську промисловість, закривають заводи, які залишилися. Все йде до того, щоб Україна була сільськогосподарською державою. В роки війни ж ми були активним членом в ООН.
– Як ви ставитесь до окупації Росією Південно-Східних територій України?
– Я проти того, щоб Росія окупувала наші території. За Крим я нічого не можу сказати, там живуть росіяни. Чому Путін, з одного боку, вважає Київ «матерью городов русских», а з іншого – «тягне шкуру» з України? Я проти. Я не можу з цим погодитися. Не потрібно кричати «Росія! Росія!». Україна повинна бути єдиною державою. Проте я за федералізацію. У німців – федерація. У Швейцарії – кантони, й нічого. Чому російську мову не ввести як другу державну? Федералізацію я підтримую, тому що краще, щоб кожен бюджет планувався знизу. Заводи повинні працювати.
– Яке ви бачите майбутнє України?
– Вважаю, що Україна матиме гарне майбутнє, тому що українці – працелюбна нація.
– Щоб ви побажали сучасній молоді?
– Я бажаю, щоб молодь вчилася й читала книги. Кожна молода людина повинна стати особистістю. У мене в школі були улюблені письменники: Горький, Корнійчук. Я пораджу прочитати молоді Короленка, Достоєвского, Толстого. Читайте, бо книги – це гіганти думки.
Заголовне фото: www.volynpost.com
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Антон Рудак
