Багато письменників пишуть чудові та ніжні матеріали, присвячені людині, що їх народила – матері, але дуже мало присвячених батькові, людині, що виховує дух та характер дитини.
Ось вже майже дев’ятнадцять років я маю сильну та надійну батькову руку, що веде мене по життю.
Він людина, певне, з залізними нервами, якщо зміг виховати мене із моїм нелегким характером.
Його очі світяться гордістю та ніжністю, коли я досягаю успіхів, та тихою печаллю – коли він бачить, що його дитина виросла і вже все менше та менше часу, на жаль, проводить із ним.
Його волосся все не сивіє, не дивлячись на те, що йому немало років, а його ще молодий та бойовий дух перемагає старість.
Якщо я коли-небудь знайду людину, в яку закохаюсь, – ця людина буде схожою на мого батька, щоб у моїх дітей була надійна опора у житті, як вона була у мене!
І хоча ми часто сваримося і не розуміємо одне одного, його обійми і тихе: «Я люблю тебе, доню», – заміняє мені всі ті речі, що я відстоювала у суперечках з ним.
Батько часто порівнює мене з птахом, який коли-небудь вилетить із батьківського гнізда, але ця «пташка» багато б віддала, щоб бути поруч із такою люблячою свою сім’ю людиною як мій батько.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анна Пудлик
