За книгу свою не сідає холоп,
А мчить усе швидше до хати.
Не знає ні літер, ні чисел, ні нот,
І прагне ПК свій врубати.
Президентом України став… На електронному табло миготять зелені лічильники, і чутно тільки важке дихання десяток, а то й тисячі людей. Вони не бачать один одного, не чують голосу як сусіда, так і свого власного. Хоча з висотної будівлі камера фіксує пожвавлений натовп, ідентифікує кожну особистість, кожну секунду записуючи все нові і нові дані. Серед чорної цятки людей на відео пробивається бліда пляма, можливо, білого кольору. Датчики спостереження фільтрують інформацію. Сотні кодів, безліч паролей, незліченна кількість програм. Усі вони вибивають єдине: біла пляма в натовпі це не забута кимось парасолька, не бродячий собака, а покинута суспільством людина. Ім’я – Богдан. Прізвище – Гончаренко. 35 років. Безробітний. Працював редактором газети «Незалежна Україна». Активний громадський діяч. Проголосував за Президента України.
Піднімаючись з метро Богдан провів поглядом кіоски з пресою.
Сумно. Тільки вчора купував в них газети. А сьогодні нема. Ні газет, ні кіосків. До останнього боролися за друк «Незалежної України», мітинги проводили, підписи збирали. А тепер, що тепер. Де той свіжий запах паперу, чорнота рук від газетної фарби та витання в повітрі щойно надрукованої інформації.
Я вже звик, що мене вважають ретроградом. Мовляв, ім’я занадто українське, прізвище крикливо козацьке та ще й газети читаю не на планшеті. Дід мій за ранковою кавою читав газети, батько читав і я принципово читаю. Ні, не вранці. Будь-якої хвилини, для себе, для душі. Аби відчути національні ідеї, громадянську позицію та майбутні прогнози моїх колег.
Хіба можна таке проробити з електронною штукою? Новини продивитися, коментарі прочитати – так. А де ж інтелект? Усіляким Джанарданам, Марселям та Нілам він їм не гріє і не знобить. Тож, яка там газета. Тільки електроніка і якомога побільше, щоб не замислюватися над смислом речей, явищ і процесів.
Я, звісно, не такий уже й старий. У твітер пишу, на тубі відео дивлюся, сайти проглядаю, але то вже з професійної точки зору. Смартфон, планшет, лебтоп – усе це лежить на моєму робочому столі. Та це ж таке штучне. Хочеться згадати отой смак дитинства. Ті пожовклі сторінки газети, грубі обкладинки книги, що вишукувались на полицях. О-па! Та зараз і полиць книжкових немає, треба спеціально замовляти. Мода вже не та. Подавай їм столи зі стільцями для комп’ютерів, а книга нехай гниє у підвалі. Біда.
Важко мені зрозуміти. Наче й людей багато прийшло. І мов стою тут як горох при дорозі. Який галас, яка штовханина. Наївні люди та й годі. Гадають, хто стане Президентом. Я про це навіть не заморочуюсь. Я і так знаю. Це ж Він закрив мою газету, звільнив робітників і тепер слідкує за мною. Ха! Це я за Тобою слідкую. Самотній – так, бідний – можливо. Але не безнадійний!
Коли президент стане Президентом, я вже буду далеко від України. Де саме – сам не знаю. Поблукаю світом, знайду однодумців (не може такого бути, щоб Богдан Гончаренко був єдиною живою істотою, хто любить та ще й читає газети) і щоб там не було – видам нову «Незалежну Україну».
Хто скаже, що це фантастика – хай плюне мені в очі. А я тим часом, – справжній українець, козак і журналіст, писатиму колонку редактора. Про вас, любі мої. Про вас технофілів. І як за вами стежать та збирають про вас же інформацію. А ви неодмінно будете це читати. І не з екранів мобільних і нетбуків, а з потертих сторінок такої примхливої, але живучої друкованої газети. От хто в цей час промовить, що преса померла? Жодна технотронна людина. Бо якщо є газета, є образність і є душа.
Коли не буде журналістів, – справжніх журналістів,
Не буде й тих друкованих листів.
Не стане осередку активістів,
Робіть із нами те, хто що хотів.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Анна Бурейко
