Це був десь сьомий кілометр на межі тридевятого королівства. Прості людини називали те місце Україною. Зеленокудрою тою країною володіли давні створіння – люди. І я, оповідач цієї чарівної казки, теж є людиною ( на половину). Користуючись нагодою, хочу зарекомендуватися – Нестор Фур. Так званний позачасний літописець. Ні, ні я не той Нестор, що ото в вашій історії, зовсім ні. Він – моя копія, я справжній. Брр, чого це я заїхав, річ не в тім. Почнемо нашу захоплюючу казку, любі діти.
Королівство Україна завжди було одне з найнезвичайніших у всьому магічному світі. Ті люди такі кумедні. Іноді спостерігаючи за ними, я міг пів століття реготати, тримаючись за живіт. Ні, ні, звичайно вони не глупуваті, тільки трішки дивуваті і вузькодумні. Не кидайтеся червоними помідорами, мої любі, я можу пояснити. Це єдині створіння світу, які самі не знають для чого живуть. Я перший раз бачив такі халепні співвідношення у них. Чуттєві до жаху і у ту ж мить такі холодні, що навіть моє безсердя засердилося від їх вчинків. Вони – унікальні. Я повністю в цьому впевнився одного разу… . Біля метро.
Це була мить. Я пропустив все. Пройшов повз палаючого світлофора, прохожих людей і може навіть помітивших мене прохожих, але, все ж, не зміг пройти мимо неї. Як знак вказівки, дерево з глибоким коренем, вона стояло рівно і нерухомо. На зморщеному обличчі було видно – жінка далеко не молода. Але це не важливо. Важливим був той факт, що їй було холодно. На хвилину я задумався про її місце перебування. У холодригу, кінець жовтня, легко одягнена і біля центрального входу в метро. Навіщо? – Це питання билося в голові до подальшого мого погляду нижче. Кам’яною хваткою вона тримала букет польових квітів, які доживали прямо в цих крижаних руках свій час. Я підійшов і купив їх. Думаєте жалість? Нітрохи. Кожен заробляє по-своєму і досягає результатів своїми силами. Вся справа в турботі. Як вона з обережністю прикривала дрібні квіточки від вітру. Намагалася тримати ближче до серця, ніби точно знала, що їх зігріє. Для неї важливий товар. Скажу навіть більше, коли я їх купив, її очі ще довго відпускали ці квіточки.
Така турбота… Я не бачив її в жодному королівстві.
Автор: Руслана Худайкулова
