«Щось весна знову запізнюється», – глибше ховаючись у шарф, бурчить моя подруга Дарина. Ми з нею поспішаємо чистенькими, викладеними плиткою алеями нашого студмістечка. За 3 хвилини пара, і це нас підганяє не менше ніж зовсім не квітневий холод. Цокаємо своїми підборами, аж раптом і вона і я ніби по команді зупиняємось. Наш погляд прикували маленькі фіолетові квіти, що ледь-ледь похилили свої голівки до землі, ніби шукаючи прихистку. «Дивись, які вони надзвичайні!», – у захваті промовляю я до Даші. «Так жаль їх, вони такі тендітні, а змушені терпіти цей жорстокий холод. Ми як вони», – розчулено відповідає моя товаришка.
Ці маленькі квіточки – крокуси їх називають, – посаджені на Алеї журналістів. Вона була створена студентами нашого факультету ще минулої осені. Така чудова ініціатива належала заступнику декана журфаку Віктору Костюку. Тоді студенти-третьокурсники посадили на алеї хвойні дерева. А тепер, весняної пори працівники університету, які завжди піклуються про благоустрій студентського містечка, висадили на алею крокуси. Коли дивишся на ці благородні блідо-фіолетові рослини, в уяві постає глибока синь неба, загадковий золотий місяць, рожевий світанок та червоні сутінки. Існує велика кількість переказів і легенд пов’язаних з шафраном (друга назва квітів). Це не дивно, адже їх вирощували ще у Давній Греції, Римі.
Сьогодні ці тендітні квіти радують око студентства та викладачів. Вони схилили голови під наругою весняних заморозків, та вже через тиждень відверто розпустили свої пелюстки назустріч теплому, але підступному сонцю, що невдовзі знову заховалось за хмари.
Інколи мені здається, що і ми студенти-журналісти подібні до тих крокусів. Несміливо спинаємося до щирості і відвертості оточуючого світу, друзів, наставників. Тільки но розплющуються наші ясні очі, як мороз байдужості схиляє наші голови до землі. І потім вже кожен з нас, в силу внутрішнього стриженю, бачить в калюжах під ногами каламуть, а хтось небесні зорі. Нас відрізняє від крокусів те, що вони піднімають голови знову, як тільки пригріє сонце знову. Людина ж може зачерствіти, втомившись переживати в собі кожного разу глибоку образу. Треба вчитись прощати у крокусів. Треба відкидати той смуток, що огортає душу, і бачити зорі, прагнути до них, але пам’ятати, що ми, як і крокуси, прив’язані корінням до землі.
Матеріал взято із старої версії сайту «Пороги».
Автор : Марина Галич
