Окупований Мелітополь: історія однієї сім’ї
Розгроми, пропаганда, викрадення людей та радянський прапор у центрі міста – це буденне життя рідного мені Мелітополя. 26 лютого 2022 року Мелітополь окупували російські війська. 100 тисяч жителів вимушено виїхали з тимчасово окупованого міста. Я та мої рідні входять до числа цих людей.
Моя сім’я живе в маленькому селі неподалік Мелітополя. 24 лютого десь о 4 годині ранку в кімнату зайшов тато (він військовий) та попрощався зі мною та сестрою. Він запевняв, що все добре, просто викликали терміново. Вже за 40 хвилин нас розбудили звуки вибухів. Ми зрозуміли – почалася війна. Вибухи було чутно постійно. Хоч бої і проходили за межами міста, але це не заспокоювало, ти розумієш, що ці снаряди не летять на твоє село, але летять на інше…
Перший час ми взагалі не розуміли, чи окуповане місто чи ні. Одні писали що місто під контролем української армії, інші що всюди вже висять російські прапори, тому, коли мені писали друзі з Запоріжжя та ближчих до Запоріжжя територій із запитаннями про те, чи місто вже взяли, я не знала що відповісти, адже сиділа вдома і цього не бачила.
Згодом ми зрозуміли, що місто вже окуповане, повз село почала їздити купа російської техніки. Трохи пізніше в небо почали підійматися літаки окупантів, в цей момент в голові тільки одна думка – вони летять бомбити Україну. Кожного разу говорила про себе “сподіваюся тебе як можна швидше зіб’ють”
Зв’язок почали глушити майже одразу. Для того, щоб зв’язатися з татом та поговорити хоча б кілька хвилин треба було залазити на дах підвалу. Були періоди, коли зв’язок з’являвся, але тільки на вулиці, в домі він не ловив майже весь час.
Потім взагалі вимкнули світло. Це були найжахливіші дні. Час ніби зупинився. Ти просто знаходишся в інформаційному вакуумі. Окрім того, що немає доступу в інтернет, немає зв’язку з рідними.
Перші тижні час перебування на вулиці був максимально скорочений. Виходили тільки під час сильних звуків вибухів і коли їздила техніка, щоб дійти до підвалу та пересидіти.
З продуктами проблем не було, але ціни виросли одразу, навіть на ті продукти, які були завезені до війни. Були й такі ситуації, що ціна на один і той самий товар підіймалася майже кожен день, протягом тижня. Знають, що все одно продадуть – альтернатив нема. Були й ті які мінімально підняли ціни. Карткою розрахуватися було неможливо, а готівку не можна було ніде зняти. Спочатку ще можна було зняти готівку в банку, але потрібно записатися в чергу і чекати інколи 5 – 6 днів. Спекулянти підхопили й вирішили, що вони можуть знімати гроші з карток під відсоток. Одразу він був 15-10%, потім можна було знайти й трохи менший.
Якщо з продуктами проблем не виникало, то ось з засобами особистої гігієни були. Прокладки, ще можна було знайти, але памперси – майже не реально. В нас в сім’ї є однорічне немовля, тому це було вкрай необхідно.
Перебувати в селі морально було дуже складно. Окрім новин, читаючи які хотілося вити, пригнічувало проросійське оточення. Звісно є багато адекватних людей, які чекають, коли прийде українська влада, але знаходяться ті, які на момент мого перебування в селі просто висловлювали своє задоволення з приводу приходу “русского мира”, а зараз вже почали співпрацювати з окупантами.
Десь у середині березня орки почали ходити по селах та перевіряти будинки. Хоч зв’язку не було, але те що вони зайшли до сусіднього села ми дізналися через 10 хвилин. Загалом вони пройшли спокійно. Перевіряли документи, в будинку не затримувались, більш ретельно перевіряли горище та підвал. Що вони шукали не відомо, можливо АТОвців, можливо своїх солдатів, які втекли. Те що в нас попалися більш-менш адекватні це просто пощастило, в інших селах були побої і викрадення людей, які служили в АТО.
Після цього ми почали замислюватися над тим, що потрібно виїжджати, бо було як мінімум небезпечно, хтозна кого вони будуть шукати наступного разу. Але, тим не менш, рішення про виїзд було не простим. Всі читали ті жахіття, які відбувалися на блокпостах, люди стояли по декілька діб в черзі, якісь машини розстрілювали, тому наважувалися ми довго. Але потім все вийшло спонтанно. Родичі запропонували виїхати і сказали що вже наступного ранку треба бути зібраними.
Доїхали за 14 годин до Запоріжжя, а до війни дорога туди займала 1,5—2 години. Спочатку збиралися їхати через Василівку, але коли ми проїхали майже всі блокпости нам сказали, що нас туди не пустять, тому довелося їхати через Оріхів та Пологи. Моральний тиск на блокпостах був дуже великий, говорили про те, що треба трошки почекати й у Мелітополі скоро «буде все класно». Також казали: «Куди ви їдете? Ви їдете на війну. Вам щось тут не подобається»?
Я почистила телефон, але не повністю, бо це могло викликати підозри, вони все перевіряють: галерею, повідомлення, дзвінки. Були блокпости, де вони навіть не дивилися телефон, але майже завжди водія виводили, роздягали, тиснули морально, шукали татуювання. В жінок запитували паспорт, іноді просили свідоцтво про народження дітей. Але все-таки ми доїхали нормально.
Проїздити Пологи та сусідні села, було дуже моторошно. Половина будинків розгромлені, спалені автівки просто посеред дороги, в якійсь будівлі стояв танк, заправки як суцільна груда металу. З де-яких будинків виходили військові, вони відчували себе, як вдома.
Коли закінчаться ці блокпости ми не знали, тому побачивши рідний прапор, ми просто не повірили своїм очам. Але коли до нас привітався військовий зі словами “Доброго вечора”, ми просто почали плакати. Ці емоції я запам’ятаю на все життя.
Коли заїхали на підконтрольну Україні територію, навіть дихати стало легше, одразу відчувався запах свободи.
Ліза Міщенюк
